Сім років тому НСК “Олімпійський” став ареною подій, які назавжди змінили українську політичну культуру. “Стадіон, так стадіон” – фраза, що дала старт фінальному акту президентських перегонів 2019 року, де зійшлися Петро Порошенко та Володимир Зеленський. Тодішні дебати закарбувалися в пам’яті різкими випадами про “мішок із чортами” та “вовка в овечій шкурі”.
Сьогодні ті події сприймаються як далека історія, проте суперечки навколо них не вщухають. Вибори семирічної давнини досі залишаються джерелом емоційної напруги та взаємних звинувачень. Суспільство продовжує рефлексувати над тим вибором, часто спираючись на старі образи та суб’єктивне сприйняття.
Аналізуючи ту кампанію з погляду 2026 року, можна помітити дивовижну трансформацію реальності. Щоб зрозуміти масштаби змін, варто провести інтелектуальний експеримент і перенести нинішній досвід у контекст початку 2019 року.
Уявімо розмову з прихильником Порошенка – людиною, для якої пріоритетами є боротьба з імперіалізмом та гасло “Армія, Мова, Віра”. Ви описуєте йому майбутнє, де Україна вже понад чотири роки успішно відбиває повномасштабне вторгнення Росії. Розповідаєте про знищений крейсер “Москва” та операцію “Павутина”.
Згадуєте про удари дронів по ворожих нафтопереробних заводах та про те, що Україна стала світовим лідером у сфері безпілотних технологій. Почувши про таку стійкість і військову міць, пасіонарний виборець п’ятого президента без сумнівів вирішив би, що перемогу на виборах здобув саме Порошенко. У його тогочасній картині світу такі успіхи не могли асоціюватися з “малоросом” чи “клоуном”.
На противагу цьому, діалог із пересічним виборцем Зеленського виглядав би зовсім інакше. Ця категорія громадян у 2019 році прагнула насамперед комфорту та спокійного життя, а не великих історичних звершень.
Опис реалій 2026 року – масовані ракетні атаки, мільйони біженців, зруйнована енергосистема та загальна мобілізація – шокував би такого обивателя. Він, імовірно, звинуватив би в усьому “мілітариста” Порошенка, який нібито продовжує заробляти на війні. Таке припущення базувалося б на тогочасних стереотипах про кандидатів.
Це найяскравіший український парадокс останніх семи років. Публічне позиціонування двох кандидатів у президенти і стереотипи, що оточували їх, повністю розійшлися з їхніми реальними історичними ролями.
Петро Порошенко де-факто був президентом, чия стратегія спрямовувалася на втримання гібридного формату війни. Попри свій пасіонарний імідж, він діяв як політик, що прагне зберегти відносний спокій для обивателя ціною складних компромісів.
Його підхід включав Мінські угоди та терпимість до присутності проросійських сил, як-от Медведчука та ОПЗЖ, в українському політикумі. Порошенко намагався маневрувати, щоб не спровокувати Кремль на повномасштабний напад.
Ця тактика дозволяла уникати великих ударів по мегаполісах, хоча багато активістів уже тоді закликали до “справжньої” війни проти агресора без жодних дипломатичних ігор. Вони прагнули безкомпромісного протистояння до остаточного розгрому ворога.
Іронія долі полягає в тому, що саме Зеленський, якого вважали кандидатом “миру за будь-яку ціну”, очолив країну в часи тотальної війни. Він виявився надзвичайно органічним у ролі лідера нації, що бореться.
Володимир Олександрович емоційний, прямолінійний, далекий від цинічних політичних ігор. За чотири роки він показав себе хоробрим, зухвалим та цілеспрямованим лідером. Він здатний приймати сміливі та нестандартні рішення – як на фронті, так і на міжнародній арені.
Шостий президент продемонстрував готовність до ризику та підвищення ставок. Його стиль управління, позбавлений надмірної обережності, став відповіддю на екзистенційну загрозу.
Ці риси дозволяють порівнювати Володимира Зеленського з такими пасіонарними героями національного пантеону, як Симон Петлюра (“Піднімемо повстання проти гетьмана, а там видно буде”) або Степан Бандера (“Проголосимо незалежність, незважаючи на німців, а там побачимо”). А от обережного та дипломатичного Петра Порошенка можна було порівняти хіба що з Павлом Скоропадським, який навіть у мемуарах продовжував обстоювати “середню лінію, лінію компромісів”.
Проте інерція суспільного сприйняття залишається потужною силою. Для багатьох критиків Зеленський так і не став “своїм”, попри його рішучість у протистоянні Путіну та тиску з боку західних політиків.
Його продовжують підозрювати у слабкості навіть тоді, коли він демонструє особисту відвагу та відмовляється від територіальних поступок на Донбасі. Ірраціональні страхи виборців 2019 року часто виявляються сильнішими за факти сьогодення.
З іншого боку, Порошенко став заручником власного патріотичного іміджу. Хоча його досвід дипломатичного співіснування з РФ міг би зацікавити втомленого від війни обивателя, він не може собі цього дозволити.
Але практично Петра Олексійовича сковує його войовничий публічний імідж. Він змушений виступати як ватажок пасіонаріїв – і не може повноцінно працювати із обивателями. Він повинен бравірувати своєю безкомпромісністю, зображати непримиренного борця проти імперії зла – і не може поставити собі в заслугу вміння сяк-так співіснувати з цією імперією.
Цю нішу – запит на захист інтересів обивателя – почали заповнювати інші фігури, наприклад, Олексій Гончаренко. Нардеп будує свій капітал на критиці мобілізаційних процесів та втомі населення від тривалого конфлікту.
У майбутньому на Україну чекають нові виборчі цикли та нові обличчя. Потенційні кандидати, серед яких називають військових та активістів, уже зараз оточені певними очікуваннями.
Проте досвід дебатів на стадіоні вчить нас, що реальність може виявитися протилежною до створених образів. Історія часто обирає для лідерів ролі, яких від них ніхто не очікував на старті.
