“Українська правда” продовжує цикл матеріалів у межах проєкту “Достойне життя ветеранам”, у якому звичайні автомобілі переобладнують під потреби людей з інвалідністю та передають військовим, що повернулися з фронту.
Цього разу журналісти поспілкувалися з Андрієм Міховим, ветераном 66-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, який після поранення змушений пересуватися у кріслі колісному. Він розповів свою історію служби, втрат побратимів та життя після війни.
Андрій до війни працював машиністом на залізниці у Білгороді-Дністровському. Перші пів року мав бронь, але з її завершенням одразу отримав повістку. Після короткого перебування у Києві його відправили у Слов’янськ, а далі — на Луганщину, у село Невське (Балка Журавка), де він тримав оборону разом із підрозділом.
Фатальний момент настав, коли їхній автомобіль після ротації підірвався, і машину перекинуло. Водій помер у реанімації, ще один боєць згодом загинув у боях, а сам Андрій залишився живим, проте з переломом шиї. Відтоді він прикутий до інвалідного візка.
Сьогодні його день починається з допомоги дружини, пересаджування у крісло, занять фізичними вправами для рук та хатніх справ. Однак через відсутність доступного транспорту навіть похід у спортзал стає проблемою. Сім’я мріє про автомобіль, аби мати можливість пересуватися містом та за його межами.
Пенсія ветерана становить майже 21 тисячу гривень. Це основне джерело доходу для п’яти членів сім’ї. Дружина Анастасія, яка цілодобово доглядає за чоловіком, підробляє як майстер манікюру і думає про власну справу, аби підтримати сімейний бюджет. Водночас подружжя зізнається, що багатьох можливостей ветерани та їхні родини просто не знають, якщо самостійно не шукають і не звертаються до місцевих програм підтримки.
Донька Андрія розповідає, що у школі друзі не ставлять зайвих запитань про стан її батька, хоча спершу їй було важко переживати травму близької людини. Син навчається у будівельному ліцеї та користується пільгами, передбаченими для дітей військових.
Родина зіштовхується і з проблемами інфраструктури. У місті є лише кілька тролейбусів із пандусами, а послуга інклюзивного таксі технічно недосконала: у салоні немає кріплень для інвалідних візків, що робить поїздки небезпечними.
Попри всі труднощі, Андрій зізнається: його найбільша мрія — це мир. “Хочу, щоб війна закінчилася і люди могли повернутися додому. Щоб усі жили у безпеці”, — говорить ветеран.
