Війна змусила тисячі людей жити не роками і не планами, а короткими відрізками. Між відпусткою і ротацією. Між датами, які стають єдиною формою майбутнього.
До війни друг автора бігав ультрамарафони. Він пояснював, що насправді ніхто не долає одразу 60 чи 80 кілометрів. Кожен біжить до найближчого орієнтира. До повороту. До пагорба. Велика дистанція лякає, тому її ділять на зрозумілі шматки з чіткими чекпоінтами.
“Ніхто не біжить одразу 60 чи 80 кілометрів. Кожен біжить – ось до того повороту, ось до того пагорба.”
Саме так, каже військовий, виглядає і служба. Формально – до перемоги. Насправді – до відпустки. До ротації. До дня народження. Реперні точки роблять нескінченність хоч трохи відчутною. Якщо доводиться бігти до горизонту, то символічні привали дозволяють не зійти з розуму.
Перший такий чекпоінт у нього був через 14 місяців – термін мобілізації часів АТО. Він не служив до лютого 2022 року і постійно мав відчуття, що живе в борг. Їде у майбутнє на плечах тих, хто витяг перший етап війни. Після 24 лютого з’явився шанс цей борг повернути. Тому перша велика дистанція тягнулася до травня 2023 року.
Потім була спокуса чекати третьої річниці мобілізації. Влада говорила про передбачуваність і ротацію. Треті роковини вторгнення наповнили очікуваннями. Як з’ясувалося – порожніми. Фрустрація відгукнулася появою слова “ухилянт” і зростанням СЗЧ. Стало ясно, що біг став безстроковим. Єдине, що змінюється, – це відстань між привалами. Вона стає все коротшою. Тепер між його “пагорбами” та “поворотами” минає не більше місяця.
Рота готується до переїзду. Попереду бої за Донбас. Востаннє він був у Краматорську навесні 2023 року. Три роки тому. До війни за такий час уміщувалися кілька країн, нова робота, фотоальбоми, особисті історії. За ці три роки змінилася хіба що машина і кількість сивини.
Часом здається, що останні чотири роки – це участь у реаліті-шоу на виживання. Наприкінці кожного сезону контракт продовжують ще на рік. Здається, що все довкола – тимчасова девіація і от-от повернеться довоєнна норма. Але потім доходить, що старої реальності більше немає. Світ змінювався без тебе. Поки ти здобував нові військові навички, цивільні повільно зникали. Повоєнне життя буде іншим. І ти в ньому теж будеш іншим. Те, чим ти займався, для багатьох стало лише сайд-квестом. Дехто вирішив його просто пропустити.
Соціологи говорять, що в лютому 2022 року до військкоматів ішли люди з цінностями самовираження. Ті, кому важливо ухвалювати рішення і нести відповідальність. Хто звик діяти за принципами і не поступатися тиску. За чотири роки всі вони вже мобілізовані. Тому реклама бригад, яка закликає “проявити себе” і “довести собі”, звертається до аудиторії, якої майже не залишилося.
З тими, хто ще не пішов, треба говорити мовою раціональних аргументів. Зарплати. Гарантій. Передбачуваності. Але це важко, бо перед очима – приклад добровольців першої хвилі. Тих, хто найбільше цінував свободу і в результаті втратив її найбільше.
Головна суспільна суперечка сьогодні – про якість самого суспільства. Про співвідношення громадян і обивателів. Про баланс прав і обов’язків. Про тих, хто живе в борг, і тих, хто тягне за себе та за інших. Але для остаточного вироку бракує одного – прикладу ззовні. Країни, яка склала іспит краще.
Щоб сказати, що ми не впоралися, треба знати когось, хто впорався. Країну, де більше тих, хто був готовий покинути старе життя і безстроково вдягнути форму. Але соціологія старої Європи натякає, що таких може не бути. Що саме ми ризикуємо очолити рейтинг. І що наш рівень опору може стати мрією для тих, хто десятиліттями звикав, що безпека дається за замовчуванням.
Суспільство ніколи не буває однорідним. У більшості завжди будуть ті, хто думає про виживання. Питання лише в тому, скільки знайдеться тих, хто думає ще про щось. Може виявитися, що співвідношення, яке нам здається недостатнім, для сусідів виглядає межею мрій. Поки ми сваримося через кількість ухилянтів, десь уважно рахують наших мобілізованих.
Коли накочує спокуса розчаруватися, він думає саме про це. Про те, що інші могли не вистояти. Що наш опір – це радше привід для гордості, ніж для зневіри. Так, хотілося б, щоб співвідношення громадян та обивателів було іншим. Але навіть тепер для багатьох ми виглядаємо як приклад.
Усі ці міркування матимуть сенс лише за однієї умови – якщо ми вистоїмо. Якщо дотягнемо до заморозки без колапсу на фронті і без обвалу оборони. Наприкінці четвертого року війна робить з людини фаталіста. Ти знаєш, що президент говоритиме про мир, а не про війну. Політики житимуть виборами, а не фронтом. Ухилянти прийдуть на дільниці, а не у військкомати. Тил до останнього не захоче дивитися вгору.
Його наступний чекпоінт – четверта річниця мобілізації. До неї бігти ще шість тижнів. Участь у цьому серіалі продовжили на п’ятий сезон. Фініш досі десь за горизонтом. А поки що – лише черговий поворот. І ще один пагорб попереду.
