Майже п’ять років повномасштабної війни поступово змінюють емоційний стан українців. Те, що на початку виглядало як потужне колективне піднесення і єдність, тепер трансформується у складніші форми переживання, де поруч існують солідарність, втому, страх і прагнення просто вижити.
Про те, як війна змінює українське суспільство, чому росіяни відчувають до українців майже екзистенційну ненависть і що може бути найважчим усвідомленням для людей сьогодні, розмірковує психоаналітик, перекладач і публіцист Юрій Прохасько.
Після 24 лютого 2022 року українці пережили стан, який давні греки називали катарсисом. Попри шок і жах вторгнення, суспільство продемонструвало небачений рівень самоорганізації, взаємодопомоги і єдності.
Тоді багато хто вірив, що війна не може тривати довго. Символами цієї віри ставали іронічні меми, історії про спротив і нові герої повсякденності – від Пса Патрона до жінки, яка збила дрон банкою з консервацією.
Втім із часом очікування змінилися. Соціологічні дослідження показують, що українці дедалі реалістичніше оцінюють перспективи завершення війни. Якщо восени 2025 року третина опитаних вважала, що вона може закінчитися відносно скоро, то вже на початку 2026 року так думає лише близько п’ятої частини респондентів.
Повернення до природної «різності»
На думку Юрія Прохаська, сьогодні складно говорити про суспільство як про єдине ціле. Саме поняття «суспільство», за його словами, є радше умовною конструкцією, адже люди завжди існують у різних групах, із різними поглядами і досвідами.
Сильні колективні переживання – такі як масове піднесення чи спільний гнів – не можуть тривати довго. Людина просто не здатна жити в постійному стані емоційної мобілізації.
Тому на п’ятому році великої війни емоції українців стали складнішими. Те, що колись було чітким праведним гнівом, тепер розмивається.
Прохасько пояснює: ненависть до ворога є природною і навіть необхідною, адже вона підкреслює реальність нападу і дає силу для спротиву. Але жити в такому стані постійно неможливо.
З часом суспільство повертається до свого звичного стану – різноманітності позицій і поведінок.
Люди реагують на війну по-різному:
- одні переживають її як постійне страждання і замкненість у власному болі
- інші сприймають війну як заклик до більшої відповідальності та активності
- частина намагається просто перечекати і вижити
- дехто шукає втечі в ескапізмі або теоріях змови
- інші починають виправдовувати агресора, демонструючи те, що Фройд називав «ідентифікацією з насильником»
Прохасько наводить власне спостереження з львівського трамвая після одного з масованих обстрілів.
“Пані в трамваї обурювалися і казали: «Це ж геноцид!». Я відповів: «Звісно, геноцид, Росія чинить геноцид». А вони кажуть: «Ні, ні, це наша влада здійснює геноцид». Це повне перевертання ролей – коли насильник і жертва міняються місцями.”
Попри зростання різних позицій і настроїв, повного розпаду спільності поки не відбувається. Людей утримує разом просте усвідомлення: лише спільний спротив дає шанс вижити.
Війна як точка кристалізації ідентичності
Психоаналітик переконаний: повномасштабна війна остаточно сформувала більшість українців як політичну і громадянську спільноту.
Вперше за довгий час з’явилося чітке розуміння двох речей:
- чим українці відрізняються від інших
- чому ця відмінність має цінність і її варто захищати
За словами Прохаська, ідентичність тепер формується не лише через емоції – гнів чи обурення. Вона стає внутрішнім переконанням людини.
Це усвідомлення може мати різні прояви – громадянські, культурні або політичні. Але суть одна: значна частина українців сприймає українство як цінність, за яку варто платити високу ціну.
Нарцисична лють Росії
Пояснюючи ненависть росіян до українців, Прохасько використовує психологічну метафору нарцисичного кохання.
У такій логіці один партнер переконаний, що інший зобов’язаний його любити і бути частиною нього. Якщо ж той заявляє про власну окремість, це викликає неконтрольовану лють.
“Це виглядає так: якщо ти мене не любиш – то умри. Якщо ти кажеш, що ти не є одним зі мною, тоді ти мусиш зникнути.”
На думку психоаналітика, росіяни сприйняли прагнення України до самостійності як зраду великої спільноти, до якої вони вважали українців невіддільно причетними.
До цього додається ще один фактор – заздрість. Українці демонструють можливість жити у суспільстві без тотальної покори владі.
Для російської політичної культури це виглядає небезпечним прикладом. Тому, за логікою агресора, якщо така модель існує, її треба зруйнувати.
Чому Європа відчуває дискомфорт
Водночас Україна викликає неоднозначні почуття і на Заході. Європа може співчувати і допомагати, але водночас відчувати певну незручність.
Прохасько порівнює Україну з відкритою раною.
“Рана – це заклик її лікувати. А лікувати рану завжди важко і неприємно. Інколи хочеться просто відвернутися.”
Крім того, українське суспільство стало для Європи своєрідним дзеркалом. Воно демонструє, що багато цінностей, які Захід звик приписувати лише собі, можуть бути живими й активними саме в Україні.
Чому російська культура так довго залишалася поруч
Психоаналітик пояснює це двома причинами.
Перша – інтимна. Для багатьох людей російська мова була мовою дитинства і перших культурних вражень. А від речей, пов’язаних із раннім досвідом, дуже важко відмовитися.
Друга причина – постколоніальна спадщина. Імперська культура століттями нав’язувала відчуття меншовартості, створюючи уявлення, що саме вона є «твердою валютою» культури.
Втім останні роки принесли несподіване відкриття для самих українців.
“Для мене велике відкриття, з яким ентузіазмом люди почали відкривати власну культуру. Наче раптом усвідомили: у нас є величезні скарби, нам нічого не бракує.”
Ядро української ідентичності
На думку Прохаська, сучасна ідентичність українців не має одного жорсткого центру.
Вона складається з двох компонентів:
- чуттєвого відчуття рідності – того, що людина просто відчуває як «своє»
- інтелектуального усвідомлення – розуміння, що українці є окремою спільнотою
Це відчуття рідності проявляється у багатьох речах – наприклад у спільному мелосі, який можна почути від Лемківщини до Слобожанщини.
І водночас існує інтелектуальна складова – прагнення залишатися собою.
Прохасько формулює це просто: українці – це спільнота, яка постійно наполягає на праві бути собою.
Найважче усвідомлення
Психоаналітик згадує, що ще восени 2021 року відчував наближення великої війни. Це передчуття частково підтверджували сни його пацієнтів – явище, яке в психоаналізі називають «соціальним сновидінням».
Тепер подібних сигналів він не бачить. Але є інша думка, яка може лякати багатьох.
“Можливо, ми боїмося зрозуміти, що за нашого життя нам не судилося побачити мир. Що війна так чи інакше може не закінчитися за нашого життя.”
Це, за його словами, страшна думка. Людині природно хочеться вірити, що після зими неодмінно прийде весна.
Але, можливо, саме прийняття цієї реальності допоможе навчитися жити інакше – між життям і постійною загрозою його втрати.
І тоді, припускає Прохасько, таке розуміння може навіть допомогти зберегти більше життя.
