Вони вирушили на позицію з розрахунком прожити там десять днів. Протрималися сто шістдесят п’ять. Без світла, без води, під мінометним вогнем і під прицілом дронів. Але головне – жодної години без контролю над невеликою ділянкою фронту, що залишалася українською тільки завдяки їм.
Історія гранатометника Олександра Аліксєєнка та командира стрілецького взводу Олександра Тішаєва – це не романтика фронту. Це сухий, виснажливий побут двох людей, які половину року провели у вузькому просторі бліндажа біля Вербового і Малого Токмака, тримаючи спостережний пункт, від якого залежало значно більше, ніж просто точка на мапі.
Шлях на позицію: чотири кілометри, що важать півроку
У травні вони вирушили на ротацію: пара рюкзаків з ковбасою, цукерками, водою, кількома дрібницями й павербанками мала вистачити, поки дрони доставлять нові посилки. Йти було недалеко, але шлях перетворювався на мінне поле з повітряним наглядом.
43-річного гранатометника Аліксєєнка, якого всі звуть Кузеном, і 48-річного Тішку, спокійного командира стрілецького взводу, мала чекати чергова коротка зміна. Натомість саме цього разу вони залишаться на позиції найдовше у своєму житті.
Спостережний пункт здавався звичайним: бліндаж, генератор, кілька ліжок, газова плитка. Але вже наступного дня росіяни почали хаотично накривати квадрат – схоже, вони засікли рух.
Генератор довелося вимкнути назавжди – звук міг видати їхнє укриття. Рацію заряджали від павербанків, а спостереження зводилося до слуху. Лише зрідка, коли повітря «завмирало», вони визирали назовні.
Перші удари та перші втрати
Будь-яка зміна навколо бліндажа могла їх убити. У буквальному сенсі. Нову гілку на землі ворог помічав так само швидко, як і свіжі сліди. Сміття не рухали, навіть палку на вході боялися посунути.
Вони відмовилися від посилок, щоб не привертати уваги. Але обстріли не припинялися: міни, запалювальні боєприпаси, газові гранати. Одного дня міна вибухнула так близько, що контузило обох.
Тішка отямився першим. За рацією з’ясував, що не виходили на зв’язок три години. Кузена нудило, він не міг стати на ноги – і гірше за все, він осліп. Повністю.
Це був єдиний раз, коли Аліксєєнко згадує страх. На третю добу зір повернувся. Але ще тиждень він пересувався бліндажем навкарачки.
Спрага, що спалює
Перші запаси закінчилися через двадцять два дні. Пити доводилося за графіком: спочатку раз на три години, потім раз на шість, потім раз на дванадцять. Влітку, у броні, коли укріплюєш позицію, це межує з катуванням.
Воду з дронів часто розривало об землю. Коли пляшка все ж приземлилася цілою, це було свято. Кузен, згадуючи той день, лише заплющує очі:
“Яка ж вона смачнааа… Півтора літра ми смакували день”.
Інколи вони пили те, що можна було вичавити зі саше для сухого душу чи вологих серветок. Їли сухі продукти – готувати без води нереально.
Несподівані сусіди
Бліндаж став домом не лише для них. Миші проникали всюди: під одяг, у рюкзаки, у продукти.
“Кошмар. Але щур – це хорошо, він душить мишей. У нас був майже ручний щур, підгодовували”.
Котів і собак виганяли – не через нелюбов, а через безпеку. Кіт, який щодня біжить в одне й те саме місце, – пряме запрошення для дрона.
Єдиним зв’язком із зовнішнім світом залишалася рація. Побратими передавали голосові від дружин, а на Покрову в посилці прийшли листи. Кузен не приховує:
“Я навіть сльозу пустив скупу чоловічу”.
Для Тішки було особливе: дружина передала старий смартфон із відео дітей, які за цей час встигли перейти до другого класу.
Пошук нового укриття і стрілецький бій
Їх намагалися евакуювати понад 30 разів. Але вони відмовлялися, чекаючи безпечної погоди, щоб не потрапити під FPV.
Бліндаж просідав, балки тріскалися. FPV могли влетіти в коридор. Довелося перейти в старий склад – низьку, тісну нору. Але і це укриття згодом зруйнувалося.
Під час переходу дрон помітив їх. Міна лягла поруч. Кузена зачепили уламки, але він перев’язався і почав приймати антибіотики.
За кілька днів йому довелося стріляти, лежачи з пораненням. Росіяни вирішили, що перехрестя порожнє, і пішли в наступ. Бій був раптовим. Кузен згадує:
“Все було так швидко. Тішка каже: ‘Працюємо!’. Один ліз прямо на нас – поклали. Ще двох поранили, а хлопці добили їх з дронів”.
Це був їхній останній бій за цю половину року.
Туман, що став квитком додому
Одного дощового дня посилку скинули подалі. Тішка пішов по неї й повернувся з фразою, яка означала більше, ніж слово:
“Туманчик”.
Їм дали дозвіл відходити. Заміна вже чекала.
О пів на шосту ранку вони вийшли під туманом, який приховував їх від дронів. Йти було важко: після пів року у кількох метрах простору 12 кілометрів здавалися марафоном. Кузен у якийсь момент скинув рюкзак – сил не залишалось.
Але цей шлях завершився здійсненням мрій: вода досхочу, американо, солодощі, банка коли. І фінальна вершина цивілізації – гарячий душ у лікарні.
Після темряви
Пів року в бліндажі зробили світ для Кузена занадто яскравим – досі носить фотохромні окуляри. Він називає той період “однією довгою ніччю”.
У мирному житті він працював кочегаром, Тішка – будівельником. До війни жоден не тримав автомат у руках.
Але майже пів року саме вони були тим єдиним пунктом опору, що дозволяв сказати: ця земля – наша.
Дві людини, дві піврічні тіні в бліндажі, серед мишей, мін, спраги і дронів, тримали позицію, яку ніхто не мав тримати так довго. Та вони залишалися там доти, доки це було необхідно.
