Дві тисячі двадцять четвертий рік, Спірне на Донеччині. Молодий боєць з позивним “Вогонь” із батальйону “Свобода” вступає у пекло бою. Всього за місяць бойового досвіду, але попереду – 68 днів безперервного протистояння, життя під землею та вибір на межі виживання. Його історія – це не просто розповідь про війну. Це шлях до віри, самозречення і відповідальності за побратимів.
На руці Владислава зелений браслет з чотирма символами, який став для нього не лише оберегом, а й містком до Бога. Напередодні виїзду на позицію він випадково зустрів капелана: “Я сказав, що не підтверджую і не заперечую – тоді не був віруючим. Думав, який Бог? Ми ж від мавп. Капелан запитав: Що тобі дати: молитовник чи браслет? Я відповів: Давай браслет”.
Початок пекла: перші дні в оточенні
11 липня 2024-го. Разом із трьома побратимами Владислав вирушає на позицію “Адольф”. Їх попередили: “Ситуація – срака повна, на нашому напрямку працюють крепкі дронщики з бригади Судний день. Групи перед вами йшли – всі 200 і 300. Дійдете ви, чи ні – не знаю”.
З перших годин – суцільний хаос. Росіяни наступають, фланги зламані, тил під загрозою. Перших побратимів “тридцятять” вже за кілька днів, згодом – хімічна атака. Виживання – на межі можливого. Утрьох проти штурмів із десятків зеків Шторм-Z, які хочуть вирватися з тюрми. “Навіть найслабший може натиснути на курок і застрелити, багато розуму не треба”, – згадує Владислав.
Випробування зрадою та милосердям
Під час чергового штурму на позиції з’являється росіянин, який вижив завдяки тому, що два дні ховався в норі і пив власну сечу. Його взяли в полон: “Ми дали йому води. Зав’язали руки, ноги. Порозпитували про місця базування росіян. Передали інформацію командуванню”. Але найгостріші бої попереду.
Поповнення, зокрема боєць з позивним “Кеня” – росіянин із Петербурга, колишній патологоанатом і бандит – теж стає частиною цього маленького колективу на межі. “Він весь час усіх підколював, щось розповідав. А тут заходить – в нього фізіономії немає вобще. Я запитав: Кеня, що сталося? Він мовчав, узяв автомат і повільно вийшов”.
Над безоднею: голод, спрага і постійний вогонь
Вода майже закінчилася, продукти на межі. Дрони, міномети, танки – ворог не шкодує нічого. FPV-дрони проникають навіть у бліндаж, РЕБ швидко стає безсилим. Командування каже “відкопуйтеся”, але це майже самогубство: “Щойно починаєш копати, до тебе підлітає дрон і атакує. Копати під обстрілами – не варіант. Не копати – теж не варіант, бо просто задихнешся під завалами”.
Останній бій на “Адольфі” – межа витримки. Владислав змушений виходити на відкриту позицію, “валити вогонь на пригнічення”. В бліндаж летить ствольна артилерія, за наказом знову треба стріляти. Відповідає командиру: “Хтось має бажання вмерти?”. Повертаються, відбивають штурм. Далі – все гірше: “Кожен приліт термобаричного боєприпасу рвав легені, вуха, ніс. Терпіли, кричали. Це була безвихідь”.
Оборона наодинці: боротьба за життя
Після наказу залишити позицію “Адольф”, Владислав отримує команду перейти на іншу точку. Сам, у маленькій норі, приймає оборону до зміни позиції. Це вже не просто війна – це боротьба за елементарне виживання, коли все залежить від крихти їжі, краплі води, сили волі і молитви.
Порятунок і короткий спокій на “Пінчері”
17 серпня 2024-го йому нарешті дають наказ іти на “Пінчер”. Там він знаходить трьох своїх побратимів. Нарешті – ковток спокою: “Я перший раз за три дні нормально поспав, поїв, попив. Просто екстаз”. Але логістика практично відсутня, дрони з водою і їжею не завжди долітають. Одного разу лишилась лише одна банка сардини на чотирьох. Владислав просить Бога допомоги. За пів години надходить повідомлення – доставка буде FPV-дронами.
“Я до браслета, поклав палець на хрестик. Кажу: Господи, ми дуже пити хочемо. Якщо можете, будь ласка, зробіть щось”, – згадує Владислав.
Битва, втрата і втеча під покровом ночі
16 вересня позицію атакують танки й піхота. Протитанкова зброя слабка, Владислав не може пробити танк, але командування наказує триматися. В одному з найжорсткіших боїв його побратим Саня гине, інший отримує поранення. “Я дивлюся на свої коліна, а вони всі в крові Сашка, бо стріляв з нори біля його тіла”, – розповідає Владислав.
Вихід – під покровом ночі, у антидронових плащах. З восьми бійців виходять семеро. Сашка забрати не вдається: “Ще вчора я з його мамою спілкувався по відеозв’язку, а сьогодні її сина вже немає…”
Зірка: вирішальний бій та визнання
Бій на позиції “Зірка” стає переломним моментом. Вісім одиниць бронетехніки, п’ятдесят штурмовиків, дев’ять годин бою. Серед оборонців четверо українців та п’ятеро колумбійців. “Ми відбили найбільшу навалу. Потрьохсотили росіян, вони почали відступати. Понад 15 чоловіків тягнули поранених”, – пригадує Владислав.
Після бою він дізнається про присвоєння звання Героя України. Орден “Золота Зірка” тепер на його камуфляжі – символ того, що навіть у пеклі є місце для героїзму.
Нове життя: відповідальність, віра і підтримка побратимів
Тепер Владислав Стоцький забезпечує свій підрозділ технікою, дронами, займається рекрутингом. Відвідує військові навчальні центри, ділиться досвідом і лайфхаками виживання. “Я звертаю увагу: Ребятки, війна ще не скінчилася. Під лежачий камінь вода не тече – почніть щось робити, і все буде гуд”.
8 грудня 2025 року у Владислава і його дружини Анастасії народився син Марк. Нове життя після 68 днів у норі та пекельних боїв.
Історія Владислава Стоцького – це хроніка надзвичайної витримки і людяності на межі. Його віра, братерство та готовність жертвувати собою не тільки рятують життя, а й дають надію всім, хто бореться за Україну.
