За чотири роки масштабного протистояння український оборонний сектор продемонстрував неймовірний стрибок, збільшивши випуск озброєння у 35 разів. Сьогодні з конвеєрів сходять власні снаряди, патрони, самохідні артилерійські установки “Богдана”, крилаті ракети “Фламінго” та мільйони безпілотних апаратів. Проте поруч із металом та порохом ключовим продуктом держави залишається ідеологічний пафос.
Ця символічна індустрія працює без зупинок, генеруючи контент для внутрішнього та зовнішнього ринків. Від самого початку вторгнення Україну супроводжує потік патетичних лозунгів та офіційних промов, які стали невід’ємною частиною інформаційного ландшафту.
Публічна піднесеність оточує громадян всюди – від назв державних ініціатив до соціальних мереж. Такі поняття, як “пункти незламності”, “плани стійкості” чи “щит Європи”, покликані надати шляхетності навіть найтяжчим випробуванням, з якими стикається нація під час війни.
Після 24 лютого 2022 року публічний пафос зустрічає нас на кожному кроці: від “пунктів незламності” до “планів стійкості”; від “фортеці Бахмут” до “ДНК нації”; від “вільного народу вільної країни” до “щита Європи”. Найнеприємніші аспекти війни значно облагороджуються, коли їх приправити щедрою порцією патетики.
Україна не є першопрохідцем у використанні такої стратегії, адже війна завжди підсилює емоційне сприйняття світу. Коли раціональність відходить на другий план, мільйони людей стають вразливими до риторики, яка апелює до почуттів, а не до холодної логіки.
Пафос допомагає підкреслити історичну вагу подій, адже сучасна російсько-українська війна є наймасштабнішим конфліктом у Європі з 1945 року. Ця битва не має аналогів на планеті за останні кілька десятиліть, що лише підживлює потребу у високих словах.
Важливу роль у цьому процесі відіграє особистість лідера. Володимир Зеленський, маючи професійне акторське минуле, виявився напрочуд органічним у ролі головного транслятора державної патетики, що особливо спрацювало на міжнародній арені.
Крім того, сьогоднішню Україну очолює людина, яка ідеально підходить для транслювання всілякої патетики.
Його майстерність та робота спічрайтерів забезпечили вітчизняним гаслам особливу глибину та виразність. Якщо порівнювати з попередником Петром Порошенком, чий бізнес-бекграунд робив патетику дещо штучною, Зеленський почувається у цій стихії максимально впевнено.
Утім, на п’ятому році великої війни ситуація почала змінюватися. Надмірна концентрація емоційних штампів більше не викликає однозначного схвалення, а суспільство поступово розкололося за ставленням до офіційного наративу.
Для багатьох українців патетична риторика перетворилася з джерела натхнення на подразник. Це стає головним маркером суспільної втоми: те, що раніше об’єднувало мільйони, тепер нерідко викликає роздратування або навіть відторгнення.
І на п’ятий рік великої війни українське суспільство досить чітко розділилося на дві частини. Хтось продовжує генерувати та охоче споживати пафосні гасла – але когось патетична риторика вже не мотивує, а радше дратує.
Ми спостерігаємо глибоку прірву в сприйнятті одних і тих самих слів представниками влади та звичайними громадянами. Наприклад, слово “потужно” стало об’єктом сарказму для опозиції, через що сам президент намагається його уникати.
Аналогічна доля спіткала “незламність” та “щит Європи”. Останній термін, який раніше викликав гордість у активної частини суспільства, у побутових розмовах дедалі частіше іронічно трансформується у поняття “гарматне м’ясо”.
Зниження попиту на високі матерії у 2025 – 2026 роках було неминучим. Пафос найкраще працює на тлі швидких і гучних перемог, таких як деокупація Харківщини чи Херсона, які вже залишилися в історії.
Сьогоднішня реальність – це виснажлива позиційна боротьба та важка щоденна праця. Ці сірі будні погано поєднуються з яскравими гаслами, створюючи болючий дисонанс у сприйнятті дійсності.
Додають деструктиву і внутрішні проблеми: корупційні скандали, випадки СЗЧ та управлінські помилки. Сучасні технології роблять негативні аспекти війни публічними миттєво, що руйнує ідеальну картинку пафосної пропаганди.
Зрештою, високий стиль заважає вести чесну розмову про складні речі. Питання про мобілізацію, закриті кордони чи відсутність виборів потребують прямої відповіді про вимушену несвободу під час великої війни.
Проте визнати, що простір свободи неминуче звужується, означає відмовитися від кліше про “вільну країну вільних людей”. Київ поки не готовий піти на такий крок, тримаючись за звичні словесні конструкції.
Державна “машина пафосу”, ймовірно, не зупиниться навіть після завершення боїв. Але ігнорувати той факт, що для багатьох громадян високі слова стали синонімом неправди, стає дедалі небезпечніше для стабільності суспільства.
У нашій країні дедалі більше людей, яких публічний пафос давно не надихає. Яких починає нудити від пафосу. Для яких поняття “пафос” та “брехня” поступово стають синонімами.
Звинувачення незадоволених у зраді чи відсутності патріотизму – це шлях у глухий кут, який лише поглиблює суспільну кризу.
Україні критично важливо знайти нову мову спілкування з народом, яка базуватиметься на реальності, а не на патетиці. Це виклик для всієї державної системи, але альтернативи щирому діалогу в умовах тривалої війни просто не існує.
