Початок березня приніс показову оцінку російської зовнішньої політики. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга звернув увагу на тенденцію, яка стала очевидною останнім часом: Москва один за одним втрачає ключових партнерів.
“Асад, Мадуро, а тепер і Хаменеї. Путін втратив трьох своїх найближчих друзів трохи більше ніж за рік. Він також не допоміг жодному з них”, – написав глава МЗС 1 березня 2026 року у соцмережі X.
Дипломат підсумував просто: Росія не здатна бути надійним союзником навіть для тих режимів, які найбільше від неї залежали.
Подібну думку висловив і президент України Володимир Зеленський. Коментуючи події довкола Ірану 2 березня, він наголосив, що Кремль уже демонстрував слабкість у Сирії, коли не зміг врятувати режим Башара Асада.
“Путін уже показав, який він союзник. У Сирії вони не змогли допомогти режиму Асада. І зараз, на мій погляд, продемонстрували ту ж саму слабкість. Усі їхні сили зосереджені в Україні. Більше сил у них немає”, – заявив президент.
Такі оцінки сьогодні виглядають дедалі переконливішими.
У 2010-х роках Кремль намагався відтворити образ квазірадянської держави та активно розширював вплив у різних регіонах світу. Але у 2020-х ситуація змінилася. Росія загрузла у війні проти України й уже не може підтримувати амбітну глобальну політику.
Втрати позицій відчутні навіть на пострадянському просторі. У 2023 році Москва фактично відмовилася допомагати союзній Вірменії, погодившись із поверненням Нагірного Карабаху під контроль Азербайджану.
Фактично Росія поступово слабшає на геополітичній арені. Проте для українців це послаблення поки що майже нічого не змінює.
Російські атаки не припиняються. Руйнування міст тривають, зростає кількість жертв. Кремль продовжує відкидати ідею припинення вогню, а інтенсивність ударів останнім часом навіть посилилася.
Щоб пояснити цю ситуацію, доречно згадати один відомий економічний феномен.
У більшості випадків попит на товар падає, коли зростає його ціна. Проте існують винятки.
Ще у XIX столітті британський журналіст і статистик Роберт Гіффен описав дивний випадок під час голоду в Ірландії. Коли картопля різко подорожчала, її почали купувати ще більше.
Причина була проста: для бідних ірландців це був базовий продукт. Подорожчання змушувало відмовлятися від інших продуктів, але не від картоплі.
Так економісти отримали поняття “товари Гіффена” – продукти, попит на які може зростати разом із ціною.
За останні роки повномасштабна війна проти України стала для російського режиму своєрідним політичним аналогом такого товару.
Чим дорожче обходиться Кремлю ця авантюра, тим сильніше він у неї занурюється, жертвуючи іншими напрямками політики.
Саме тому за кілька років Росія поступово відмовлялася від підтримки різних союзників.
У 2023 році Кремль фактично змирився з втратою контролю над ситуацією навколо Нагірного Карабаху та не став підтримувати Вірменію.
У 2024 році Москва пожертвувала союзною Сирією.
А вже у 2026 році Росія фактично залишила Венесуелу і, ймовірно, готова дистанціюватися від Ірану.
Водночас усі ресурси Кремля спрямовані лише в один бік – на війну проти України.
Російське керівництво вкладає максимум сил у бойові дії, намагаючись досягти бодай якихось результатів на українській території.
Символічно, що руїни Покровська чи Куп’янська для Путіна виявилися важливішими за долю сирійського союзника Башара Асада.
Так само спроби залишити українські міста без світла та тепла виявилися для Кремля пріоритетнішими за підтримку Ніколаса Мадуро.
Навіть надія колись вийти на адміністративні кордони Донецької області для Москви важливіша за партнерство з Іраном.
Так виглядають реальні пріоритети російської політики у 2020-х роках.
У стратегічному сенсі Росія поступово втрачає позиції та слабшає. Але парадокс полягає в іншому.
Ослаблена Росія не стає менш небезпечною для України.
Після 24 лютого 2022 року саме український опір став головним фактором, який виснажує Кремль.
Проте вигоду від цього виснаження часто отримують інші гравці.
Наприклад, у 2023 році ситуацією скористався Азербайджан, який повернув контроль над територіями, втраченими ще у 1990-х роках.
У 2024 році перемогу здобула сирійська опозиція, яка поклала край багаторічній диктатурі Башара Асада.
У 2026 році ослаблення Москви побічно використав Дональд Трамп – спочатку у Венесуелі, а згодом і в Ірані.
Це не заважає американському президенту час від часу звинувачувати Київ у затягуванні війни та небажанні укладати “мирну угоду”.
Разом із тим український опір стримує і потенційні нові агресії Кремля.
Через війну Росія просто не має ресурсів для нападу на інші країни – зокрема на Естонію, Латвію, Литву, Польщу чи навіть Молдову.
Саме тому в міжнародній політиці часом звучать доволі неоднозначні заяви.
Так, у лютневому інтерв’ю Tagesspiegel глава Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішингер припустив, що припинення вогню в Україні могло б створити нові ризики для східного флангу НАТО.
Для багатьох українців подібні слова прозвучали відверто неприємно.
Адже фактично Україна стає місцем, де Росія витрачає всі свої сили, відмовляючись від інших напрямків експансії.
У такій логіці наша держава виглядає як інструмент, що сточує зуби російського хижака.
Поки ці зуби намагаються прогризти український опір, вони не можуть вчепитися в інші європейські країни.
Дехто на Заході може мимоволі подумати: чим довше триватиме такий процес, тим безпечніше для Європи.
Адже за цей час континент може зміцнити оборону та підготуватися до потенційної загрози.
У такому сценарії завдання швидко витягнути Україну з російської пащі просто не стоїть.
Фактично виникає ризик, що хтось готовий пожертвувати українцями заради загального виграшу.
Але постає очевидне питання: чи погодиться українське суспільство на таку роль.
Чи прийнятним буде світ, у якому Росія вже не загрожує Таллінну чи Варшаві, але все ще смертельно небезпечна для Києва, Харкова та Одеси.
Якщо українці відчують у діях партнерів цинізм або подвійні стандарти, це може стати серйозним демотивуючим фактором.
А демотивація на п’ятому році виснажливої війни здатна мати наслідки, які зачеплять не лише Україну, а й усіх тих, хто сподівається послабити Росію чужими руками – і чужими життями.
