Тридцять п’ять років тому світ повірив у силу справедливості. 17 січня 1991 року стартувала операція “Буря в пустелі” — яскрава демонстрація того, як Захід може діяти рішуче й ефективно. Сьогодні, коли Україна все ще бореться з російською агресією, ця віра здається далеким спогадом.
1990-й. Ірак захоплює Кувейт, анексує незалежну державу, а світова спільнота відповідає чітко: Рада Безпеки ООН виносить резолюцію з ультиматумом для Саддама Хусейна. США швидко збирають військову коаліцію з 42 країн — від Саудівської Аравії до Сінгапуру. За півтора місяця Ірак розгромлений, Кувейт звільнений. Американський президент Джордж Буш-старший урочисто заявляє:
“Кувейт повністю звільнений!”
Навіть радянські військові визнають майстерність союзників, а світ радіє: це — тріумф Заходу, перемога міжнародного права, момент, коли сильні прийшли на допомогу слабким.
Та чи можливе таке сьогодні? Площа українських територій, окупованих Росією, у кілька разів перевищує розміри Кувейту. Але колективний Захід не готовий навіть обговорювати їхнє звільнення військовим шляхом. Найбільша амбіція — втримати Путіна від подальших атак і, можливо, після перемир’я розмістити обмежені сили у неокупованій частині України. Й навіть ці плани видаються примарними.
Операція “Буря в пустелі” колись подарувала людству впевненість: зло не залишиться безкарним, міжнародне право підкріплене реальною силою. Сьогодні про право згадують хіба що романтики, а ООН нагадує Лігу Націй — неефективну й розгублену. Кремлівський режим руйнує сусідню країну майже безкарно, а слабкі стають винними у власній слабкості.
У 1991-му світ здавався іншим. Здавалося, що епоха тиранів минула, а США і їхні союзники — гаранти глобальної безпеки. Навіть Радянський Союз підтримав військову операцію, а Китай не наклав вето. Реальність жорстока: той тріумф виявився унікальним збігом обставин. Москва вже була слабкою і погодилася на поступки, Пекін ще не був настільки сильним, а Ірак не мав ядерної зброї.
Історія могла б бути іншою. Якби в Саддама була атомна бомба, коаліція навряд чи ризикнула б нападати. Саме на такому припущенні будується роман Фредеріка Форсайта “The Fist of God”: у ньому іракські вчені створюють єдину бомбу, і загроза масової загибелі стримує союзників від наступу. У книжці британська розвідка та американські ВПС встигають знешкодити зброю — Захід знову непереможний навіть перед атомною загрозою.
Цей образ непохитного Заходу довго жив в Україні. Реальні військово-політичні успіхи й потужний піар зробили свою справу: у Києві вірили, що для Заходу немає нічого неможливого. У 2014-му і 2022-му тут марно чекали рішучої реакції на російське вторгнення. Довелося визнати: Путін — не Саддам Хусейн, а колективний Захід ніколи не був готовий воювати з ядерною державою заради третьої країни. Це був лише красивий міраж, підсилений спогадами тридцятирічної давнини.
Україна вистояла сама. Ворог не зміг захопити Київ за кілька днів, плани агресора зірвалися. Не довелося чекати на “українську Бурю в пустелі” — такої операції просто не було б. Тому що світ змінився, і віра в силу справедливості поступилася місцем реаліям ядерної епохи.
Уроки минулого ясні: сьогодні ніхто не захистить тебе, окрім тебе самого. Можливо, саме це стало найціннішою правдою для України у XXI столітті.
