Після початку повномасштабної війни в Україні питання артилерійських боєприпасів вийшло на перший план. Потреба ЗСУ у снарядах стала критичною: запаси радянських калібрів швидко вичерпалися, а можливість їхнього поповнення фактично відсутня через блокування російською стороною світового ринку. Це змусило командування зробити ставку на натівські калібри та перейти на новий стандарт озброєння.
Перші поставки західної артилерії та боєприпасів були вирішальними. З 2022 року на фронті з’явилися американські гармати М777, а разом із ними – тисячі снарядів із європейських і американських складів. Проте вже до 2024 року масштабні бойові дії спричинили нову кризу: дефіцит саме натівських 155-мм снарядів.
Щоб забезпечити самозабезпечення у цьому критично важливому питанні, Україна розпочала налагоджувати власне виробництво артилерійських боєприпасів, роблячи ривок від поодиноких експериментів до серійних партій.
За офіційними даними, щомісяця на фронт надходить понад 20 одиниць САУ “Богдана” українського виробництва. Нещодавно розпочався випуск і причіпної версії цієї артилерійської системи. Але, як показує досвід останніх років, виробництво стволів — це лише частина рівняння. Без достатньої кількості снарядів артилерія не зможе ефективно виконувати свої завдання.
В Україні вже діють як державні, так і приватні виробники боєприпасів. Декілька підприємств запустили випуск нових калібрів, зокрема 155 мм, яких до війни взагалі не виготовляли в країні. Однак, навіть попри рекордні темпи зростання виробництва, задовольнити потребу армії у снарядах Міноборони досі не вдалося.
Одна з ключових ініціатив — партнерство приватної “Української бронетехніки” з європейською Czechoslovak Group. За цією схемою Україна отримала доступ до ліцензій і технологій одразу для п’яти видів натівських боєприпасів. Передбачалося, що більшість снарядів будуть виготовляти саме в Україні, хоча частину компонентів — зокрема порох — постачатимуть європейські партнери.
Проблема виникла на етапі контрактування. Держава фактично профінансувала лише імпорт із Чехії, тоді як виробництво на українських потужностях залишилося без державного замовлення. Це призвело до ситуації, коли потенціал локального виробника використовується лише частково, а десятки тисяч снарядів імпортуються замість того, щоб вироблятися в країні.
Причини такої політики криються у чинній системі закупівель. За словами директора Агенції оборонних закупівель Арсена Жумаділова, відсутність преференцій для українських виробників — прямий наслідок законодавчих обмежень. Якщо імпортер пропонує снаряди дешевше навіть на 50 євро за одиницю, державний орган змушений контрактувати саме імпорт, незалежно від локалізації виробництва чи його стратегічної ваги для країни.
Постанову уряду “Зброя перемоги”, яка мала б стимулювати замовлення саме українських озброєнь, на практиці ще не реалізовано: за півроку не укладено жодного контракту. Оскільки закупівельна система не враховує критерій якості й не дозволяє враховувати ризики, все вирішує ціна в одну спробу — і це грає не на користь українських заводів, які часто не можуть перемогти демпінгових імпортерів.
У результаті, навіть ті підприємства, які мають обладнання, технології й підтверджену якість виробництва, можуть залишатися без роботи, а стратегічний потенціал країни використовується не на повну.
Ситуація загострюється через відсутність власного виробництва деяких компонентів, насамперед пороху, а також через складність запуску повного циклу виготовлення сучасних снарядів. Втім, партнерство з західними виробниками і локалізація технологій можуть змінити ситуацію вже найближчими роками, якщо держава нарешті зможе створити прозорі й справедливі правила для підтримки власного оборонпрому.
Війна триває, а разом із нею — і змагання за право стати ключовим гравцем на ринку боєприпасів. Україна має всі шанси подолати “снарядний голод” — якщо поєднає державну стратегію з гнучкістю та інвестиціями у власне виробництво.
