Український парламент за два дні, 7 – 8 квітня, продемонстрував неочікувану продуктивність, яка ще місяць тому здавалася неможливою. Депутати змогли ухвалити або пройти перше читання за ключовими законопроєктами, необхідними для продовження співпраці з МВФ та ЄС.
Йдеться про резонансні ініціативи, які раніше вважалися “непрохідними” – від змін в оподаткуванні посилок до синхронізації енергетичних ринків із європейськими стандартами. Цей ривок став контрастом до березневого провалу, коли монобільшість не змогла мобілізувати голоси під ці ж самі документи.
Провал першої спроби у березні змусив багатьох говорити про глибоку кризу Ради. Проте детальний аналіз свідчив радше про розбалансування системи управління країною, аніж про звичайний брак дисципліни серед народних обранців.
Ситуація виглядала парадоксально: парламент легко давав голоси за ініціативи самих депутатів, але методично “валив” урядові напрацювання. Це вказувало на відсутність злагодженої координації між Банковою, Кабміном та законодавцями.
Раніше функцію “зшивання” інтересів різних гілок влади виконував ексглава Офісу президента Андрій Єрмак, чиї методи роботи базувалися на жорсткій вертикалі та страху перед його реакцією. Його відсторонення після втручання НАБУ створило порожнечу у владному механізмі.
Депутатський корпус миттєво зреагував на відсутність жорсткого нагляду “другої людини” в країні своєрідним бунтом, вимагаючи захисту від антикорупційних органів та більшої поваги до себе. В системі утворився вакуум впливу, який потребував негайного заповнення новими гравцями.
Криза змусила ключових фігур шукати нові точки дотику з парламентом. На роль головних координаторів претендували одразу троє: новий керівник ОП Кирило Буданов, прем’єр-міністр Юлія Свириденко та лідер фракції “Слуга народу” Давид Арахамія.
Кожен із них застосував власну тактику приборкання норовливої Ради, намагаючись довести свою здатність забезпечувати результат на табло. Процес виходу з піке зафіксував появу нових центрів тяжіння у владній команді.
Тактика м’якої сили Юлії Свириденко
Для прем’єрки успішне голосування за “пакети МВФ” було питанням виживання. Без зовнішнього фінансування саме уряд опинився б під ударом через неможливість виконувати соціальні зобов’язання держави, що означало б швидку політичну смерть кабінету.
Свириденко обрала шлях прямого діалогу, якого вона домагалася від керівництва фракції ще з березня. Попри скепсис партійних менеджерів, які побоювалися агресивної реакції депутатів на адресу міністрів, зустріч таки відбулася.
Підготовка до фінального голосування включала серію складних раундів переговорів: спочатку з головами комітетів, потім з опозиційними силами, і нарешті – візит урядової команди на засідання фракції “Слуга народу”.
Це не було формальністю. Прем’єрка та її підлеглі опинилися в епіцентрі критики, яку учасники процесу жартома назвали “політичним БДСМом”. Свириденко терпляче вислуховувала претензії, постійно нагадуючи: “Ми – ваш уряд”.
Метою цих зустрічей було не просто прохання про голоси, а спроба перезавантажити стосунки, що зіпсувалися за останні місяці. Уряду вдалося донести до нардепів фатальність ігнорування вимог міжнародних донорів.
Аргументи використовувалися різні: від обіцянок враховувати думку депутатів при розподілі вже виділених на регіони коштів до прямого шантажу фінансовим апокаліпсисом. Останнє було парафією міністра Сергія Марченка.
Очільник Мінфіну прямо попереджав: якщо закони не пройдуть, Кабмін перейде на “ручне управління” за 590-ю постановою. Це означало б пріоритет тільки для оборони та соціалки, тоді як усі інші депутатські забаганки залишилися б без грошей.
Окремим подразником для залу стали популістські програми виплат, які опозиція в особі Петра Порошенка вже встигла охрестити коротким “фектінг, чекінг, єбакінг”.
Свириденко змушувала профільних міністрів звітувати про кожну витрачену копійку за цими програмами, навіть якщо вони самі не були від них у захваті. Стійкість прем’єрки до емоційних атак стала одним із факторів успішного голосування.
Здатність уряду йти на компроміс замість звичного тиску дозволила зняти частину роздратування всередині більшості, хоча цей союз залишається вкрай хитким.
Дебют Кирила Буданова в ролі політичного менеджера
Паралельно з офіційним урядовим треком працював інший – кулуарний. Новий очільник Офісу президента Кирило Буданов також вирішив особисто поспілкуватися з керівництвом парламенту, скликавши нараду 6 квітня.
Зустріч у кабінеті глави ОП була камерною через брак місця для всіх голів комітетів та президії Ради, але саме ця тіснота сприяла максимально відвертій розмові. Для багатьох депутатів це було першим знайомством з Будановим у новій іпостасі.
Учасники зауважили, що новий очільник Офісу поки не глибоко занурений у тонкощі енергетичного чи митного законодавства. Його стихія – оборона та безпека, але предметом розмови була не стільки суть правок, скільки політична воля до дій.
Стиль Буданова різко відрізняється від манери його попередника. Якщо Єрмак роками ігнорував голів комітетів, то Буданов демонструє готовність слухати і вчитися, що імпонує частині парламентарів.
Депутати поки що ставляться до нього з певною іронією, адже він не завжди розуміє специфічний політичний сленг та внутрішні “розклади”. Проте його енергія та амбітність стають серйозним фактором впливу.
Сам Буданов наразі перебуває на роздоріжжі: переговори про завершення війни, на які він робив ставку, сповільнюються. Це змушує його глибше занурюватися у внутрішні справи, аби не стати заручником стагнації системи.
Його активність у Раді свідчить про те, що він готується до тривалої гри. Буданов розуміє: без власної опори в парламенті його позиції в Офісі президента залишатимуться вразливими.
Давид Арахамія як незамінний модератор хаосу
Попри активність Свириденко та Буданова, ключовим гравцем у парламентських стінах залишається Давид Арахамія. Саме він виконує роль “головного архітектора”, який збирає розрізнені групи впливу в єдину конструкцію.
Навіть маючи складну структуру управління всередині фракції, Арахамія залишається єдиним, чий авторитет дозволяє тримати монобільшість у робочому стані.
Він зберіг імідж “свого хлопця” майже для всіх, окрім “Батьківщини”, з якою у нього відкритий конфлікт. Його стиль – це постійна комунікація в кулуарах, де він виступає посередником між рядовими депутатами та “акціонерами” влади.
Березнева криза збіглася з періодом, коли Арахамія був надто залучений до міжнародних переговорів. Повернення його уваги до справ Ради миттєво дало результат: сотні годин зустрічей з депутатами за останній тиждень конвертувалися у голоси.
Це було чітко видно під час засідання фракції зі Свириденко. Поки Арахамія модерував процес, діалог був конструктивним. Як тільки він відходив убік – розмова миттєво перетворювалася на хаотичну суперечку та обмін образами.
У владних колах існують версії, що Арахамія міг свідомо допустити березневу кризу, аби продемонструвати президенту власну незамінність. Якщо це був план, то він спрацював ідеально.
Без прямої участі лідера фракції будь-які спроби ОП чи Кабміну домовитися з Радою зазвичай приречені на провал. Наразі парламент залишається “територією Давида”, куди іншим гравцям вхід дозволено лише за його згоди.
***
Успіх квітневих голосувань став результатом колективних зусиль та усвідомлення депутатами фінансової прірви, яка чекає на країну у разі провалу співпраці з донорами. Проте цей успіх не означає повернення до старої монолітності.
В епоху після Єрмака парламент знову став місцем політичної боротьби та складних компромісів. Кожне наступне рішення вимагатиме нових раундів торгів та залучення всіх центрів впливу.
Боротьба за контроль над Радою тільки починається. Але перші тижні роботи в новому форматі показали: однополярна модель управління парламентом остаточно відійшла в минуле.
