Україна зіштовхується з гострою нестачею людей. Війна, еміграція та низька народжуваність перетворили проблему демографії на національний виклик, що охоплює всі сфери життя – від фронту до тилу.
Одинадцять мільйонів українців, за оцінками омбудсмена Дмитра Лубінця, залишили країну з початку повномасштабного вторгнення. Дефіцит кадрів у державі вже досяг 30%. Бізнес і промисловість змушені залучати працівників із Бангладеш, Непалу та інших країн, де життя ще складніше.
Солдатів не вистачає настільки, що у боях за Куп’янськ, як повідомляє журналіст Юрій Бутусов, ключову роль відігравали іноземці – бійці з Колумбії та Бразилії. Тим часом у мирних містах намагаються стимулювати народжуваність: із січня 2026 року виплата при народженні дитини зросла до 50 тисяч гривень. Але цього недостатньо.
Занадто багато громадян виїхали. Замало народжується майбутніх українців. І навіть у разі бажаного перемир’я проблема людей не зникне.
У боротьбі з демографічною катастрофою держава використовує старі методи. Головний “батіг” – часткове закриття кордонів із лютого 2022 року. Дискусії навколо цього тривають: одні засуджують, інші підтримують. Літо минулого року принесло скандальне послаблення – хлопцям 18–22 років тимчасово дозволили виїзд, щоб запобігти масовому втечі тінейджерів за кордон до досягнення повноліття. Це рішення стало шоком для багатьох.
Однак тривале часткове закриття кордонів нежиттєздатне. Країна або залишається відкритою, або повертається до майже повної ізоляції за зразком радянського минулого. Щоб радикально “зберегти людей”, довелося б іти ще далі – обмежити виїзд підлітків, а потім і жінок репродуктивного віку, а також забороняти аборти, стигматизувати бездітність, обмежувати контрацепцію.
Такий шлях – пряма відмова від цінностей, здобутих у ХХ столітті. “Жодного ‘my body, my choice’,” – саме так виглядала б нова реальність.
На щастя, тотальна несвобода поки не стала правилом, хоча окремі голоси лунають. Олексій Філюк, священник і блогер із Тернопільщини, заявив, що російське вторгнення є “покаранням за 12 мільйонів абортів” після незалежності.
Україна покладає надії і на “батіг” західних сусідів – на антиімміграційну політику Європи. Є думка: суворі заходи щодо мігрантів змусять частину українців повернутися. Однак навіть за жорсткого сценарію депортації, до України, найімовірніше, повернуться ті, хто не зміг прижитися на чужині – пасивні, залежні від соціальної допомоги, беззахисні перед бюрократією. Сильніші залишаться в ЄС. Це лише підсилить негативний відбір і не закриє демографічну діру.
Друга стратегія – привабити, заохотити, мотивувати. Замість змушувати залишатися чи повертатися, Україна має створити умови, у яких хочеться жити, працювати, народжувати дітей. Це передбачає гідний рівень життя, перспективи розвитку, інклюзивність, відкритість. Але й тут держава поки що безсила: війна, руйнування, відсутність масштабних програм підтримки.
Проблема ускладнюється панівною ідеологією виключності, яку транслює частина інтелігенції та чиновників. Українська ідентичність подається як щось елітарне. Відсівають “неправильних” співгромадян за мовою, музикою, політичними поглядами. Мріють про культурний моноліт, а не про строкату націю.
- Ті, хто говорить іншою мовою, – не справжні українці.
- Ті, хто читає не тих авторів – чужі.
- Ті, хто не святкує “правильних” дат, не гідні українського майбутнього.
Але якщо країні потрібно більше людей, доведеться переглянути вимоги – відкритися для різних, толерувати інше, миритися з розмаїттям.
Демографічна драма найбільш відчутна на фронті. Тут про ексклюзивність забувають: “Захищати Україну можуть абсолютно всі – незалежно від мови, культури чи поглядів”, – ця думка стає законом. Жодних критеріїв “справжньої українськості” тут не згадують, бо кожен боєць – на вагу золота. Вибірковість стала б фатальною.
- “Не можна мобілізувати російськомовних”.
- “Не можна мобілізувати тих, хто недостатньо вшановує історичних постатей”.
- “Не можна мобілізувати виборців різних політичних сил”.
У реальності ці лозунги не працюють. На війні місце всім, хто готовий боронити країну.
Проблема нестачі людей – не лише про фронт. Це загальнонаціональна криза, розв’язання якої вимагає жертвування догмами заради виживання. Україні доведеться навчитися цінувати кожного громадянина і ставити інтереси країни вище ідеологічних бар’єрів. І цей вибір вже давно не є унікальним: багато країн змінювали правила заради власного майбутнього.
