Майже чотири роки повномасштабної війни показали, що запас емпатії до України на Заході не безмежний. Попри посилену військову ескалацію та нові удари по цивільній інфраструктурі, готовність співпереживати українцям суттєво зменшилася, а на зміну підтримці дедалі частіше приходять докори та шантаж.
Ця тенденція розглядається на тлі історичних паралелей з Ізраїлем, який після Другої світової війни десятиліттями користувався символічним капіталом жертви Голокосту, але в новій близькосхідній війні фактично втратив значну частину цього особливого статусу.
Від резолюції ООН до зміни сприйняття Ізраїлю
29 листопада 1947 року Генасамблея ООН проголосувала за резолюцію № 181 про завершення британського мандата в Палестині та створення двох держав – єврейської і арабської. Документ ухвалили тридцятьма трьома голосами проти тринадцяти попри опір арабських країн, що заклало основу для проголошення та визнання Ізраїлю.
Автор наголошує, що без трагедії Другої світової та Голокосту єврейська держава навряд чи з’явилася б на політичній мапі світу. Після жахів нацистських гетто та концтаборів широкі верстви західного суспільства щиро співчували євреям і ставали на бік Ізраїлю в близькосхідних конфліктах. Це співчуття перетворилося на потужний символічний ресурс поряд із військовою силою.
Натомість війна 2023 – 2025 років на Близькому Сході, на думку автора, майже повністю обнулила цей капітал. В ізраїльтянах, які бомбили Газу, перестали бачити нащадків жертв Аушвіца та Майданека, а в прогресивних західних колах набули популярності антиізраїльські та антисіоністські гасла. Епоха співчуття до народу, який пережив Голокост, фактично добігає кінця, і Ізраїль дедалі більше змушений покладатися лише на власну силу.
Україна як країна, що прагнула співчуття
Україну в останні роки часто порівнювали з Ізраїлем, зокрема як з мілітаризованою державою, що має бути здатною сама себе захищати. Однак ще раніше Київ спробував стати країною, до якої апелюють через історичну травму.
У середині 2000-х президент Віктор Ющенко акцентував на темі Голодомору, звертаючись не лише до внутрішньої аудиторії. Йшлося про те, що українці стали жертвою злочину, співставного з Голокостом, і тому Україна, як і Ізраїль, нібито заслуговує на особливе ставлення.
Та, як констатується в матеріалі, ця стратегія не спрацювала повною мірою. Тривало замовчувана трагедія 1930-х років, маловідома за кордоном, не стала глобальним тригером співчуття до сучасних українців саме через їхній історичний досвід. Голодомор визнавали геноцидом передусім ті країни, які й так були налаштовані прихильно до України.
Після анексії Криму та розпалювання війни на Донбасі Київ знову намагався заручитися емпатією. Хоча агресію Росії засудили, відторгнення українських територій не сприйняли на Заході як масштабну людську катастрофу. До повномасштабного вторгнення життєві умови в неокупованій частині країни залишалися відносно комфортними, що також впливало на сприйняття.
24 лютого 2022 року і пік солідарності
Справжнє співчуття, як підкреслює автор, прийшло 24 лютого 2022 року, коли російська армія завдала масованих ударів по Україні. Світ шокували повідомлення з Києва, Харкова, Одеси, Маріуполя, Миколаєва, Чернігова, Херсона. Велику війну в Україні називали трагедією, небаченою від часів Другої світової.
Особливо це стосувалося колективного Заходу, який відреагував масштабною хвилею солідарності. Емоційний відгук на події в Україні порівнювали з враженням від культових фільмів про Голокост. Співпереживання вилилося в безпрецедентну допомогу.
Ця емпатія конвертувалася у значні фінансові пакети для Києва, масову гуманітарну підтримку, постачання озброєння, а також у створення сприятливих умов для сотень тисяч українських біженців по всій Європі та за її межами.
2025 рік: втома Заходу та урізання допомоги
Однак автор зауважує, що будь-яке співчуття має межі – психологічні та матеріальні. До четвертого року повномасштабної війни стало очевидно, що запас емпатії до України істотно зменшився.
У 2025 році, за його описом, Америка Дональда Трампа вдалася до шантажу українського керівництва та фактично відмовилася від фінансової підтримки. Країнам ЄС стає все важче знаходити ресурси для стабільної допомоги Києву.
По Європі скорочують програми підтримки для українських біженців, посилюють вимоги до отримання соціальних виплат. З’являються звинувачення на адресу самих біженців, особливо молодих чоловіків. Канцлер Німеччини Мерц закликає президента Володимира Зеленського не випускати таких громадян за кордон, а відправляти їх на фронт.
На цьому тлі зміцнюють позиції популісти, які будують риторику на розчаруванні українським питанням. У Чехії новий спікер парламенту Томіо Окамура демонстративно знімає український прапор з будівлі. Новий президент Польщі Кароль Навроцький закидає Україні невдячність та публічно заявляє, що підписав закон про допомогу українцям у Польщі востаннє.
При цьому, зауважує автор, об’єктивних причин співпереживати Україні менше, ніж рік чи два тому, немає. Попри миротворчі ініціативи Трампа, військова ескалація тільки зросла, а 2025 року Росія різко посилила удари по українській території. Масштабний енергетичний терор напередодні зими був спрямований саме проти мирного населення – тих самих потенційних біженців, яких уже не чекають на Заході.
Віктімблеймінг як виправдання втоми
У матеріалі підкреслюється парадокс: що важче цивільному населенню України, то менше за кордоном готові співчувати українцям. Ступінь емпатії визначається не стільки глибиною страждань жертви, скільки настроями та можливостями тих, хто мав би співпереживати.
За 45 місяців війни багато західних суспільств втомилися від української теми, а ліміти милосердя виявилися обмеженими. Але не кожен готовий прямо визнати, що співчуває менше, бо це стало занадто обтяжливим.
Автор описує механізм самовиправдання так: люди, які втомилися від співпереживання Україні, схильні звинуватити саму Україну в тому, що вона нібито поводиться неправильно і тому не заслуговує на співчуття.
Так з’являється низка наративів. Умовний “проросійський Орбан” твердить, що українці самі спровокували Володимира Путіна на напад та відмовляються від компромісів, отже не заслуговують на підтримку. Колективний “Навроцький” звинувачує Київ у зловживанні чужою допомогою та браку подяки партнерам.
У трампівській Америці набуває популярності теза, що українці розкрадають західну допомогу, а скандал “Міндічгейт” використовується як додатковий аргумент. В окремих країнах лунають заяви, що українці не хочуть воювати за свою державу і намагаються сховатися в ЄС – цей мотив особливо резонує в Німеччині на тлі дискусій про повернення обов’язкового призову до Бундесверу.
Коли співчуття змінюють аргументи про власну безпеку
Показово, що навіть ті політики й експерти на Заході, які залишаються на проукраїнських позиціях, усе рідше говорять саме мовою емпатії. Натомість вони наголошують, що поразка України болісно вдарить по самому Заходу та його безпеці.
Автор робить висновок, що апелювати до звичайного людського співчуття стає дедалі складніше, і захисники України змушені переходити до прагматичних аргументів про ризики для Європи й США у разі перемоги Росії.
Між ізраїльським досвідом і українською реальністю
За 45 місяців великої війни Україна так і не стала “другим Ізраїлем”. Водночас у матеріалі проводиться паралель: як і ізраїльтяни, українці вже відчули, що означає втрата співпереживання, яке, здавалось, гарантували масштабні страждання та історичний досвід.
У підсумку і Київ, і Єрусалим змушені дедалі більше покладатися не на чужу емпатію, а на власну обороноздатність. Проте автор підкреслює, що для України відмова світу від епохи співчуття буде значно болючішою, ніж для Ізраїлю, оскільки українська держава значно сильніше залежить від зовнішньої підтримки.
