Україна може без перебільшення називати себе демократичною державою. За роки незалежності кожен новий президент приходив до влади як опонент свого попередника, а політичні сили регулярно пропонують власні рецепти перезапуску держави. Проте в устрої української демократії є риса, яка суттєво відрізняє її від більшості інших країн.
У багатьох державах, на які часто орієнтується Україна, головна політична лінія поділу проходить між двома таборами. Один наголошує на захисті демократії, інший – на збереженні нації та традиційної ідентичності.
Ця межа особливо помітна під час виборів. Частина політиків попереджає про небезпеку міграції чи поширення ЛГБТ, обіцяє посилити державу та захистити традиційні цінності. Інші роблять ставку на інклюзивність, уникають культурних суперечок і нерідко мають труднощі з комунікацією з консервативними виборцями та швидким ухваленням рішень.
Наслідки такого протистояння помітні у багатьох країнах – від США до Румунії, від Франції до Польщі. У різних державах виборці опиняються перед вибором між відкритістю і закритістю, між солідарністю і прагматичною користю. Якщо у другій половині ХХ століття політичні баталії точилися між класичними “лівими” і “правими”, то тепер центр конфлікту змістився до питань ідентичності, суверенітету та національного інтересу.
Втім, із цього правила існує виняток – Україна.
Причиною стала історія країни. Колоніальне минуле сформувало внутрішній поділ між прихильниками російського бачення майбутнього та тими, хто відстоював українську перспективу. І в цьому протистоянні націоналісти й демократи фактично були змушені діяти разом, адже обидві групи боролися за підтримку більшості громадян, зосереджених насамперед на елементарному виживанні.
Цей союз став особливо помітним під час Революції гідності. На сцені Майдану поруч стояли політики різних таборів – Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк і Віталій Кличко. У натовпі протестувальників можна було побачити як активістів “Правого сектору”, так і молодь із великих міст. Для одних важливою була європейська інтеграція, для інших – суверенітет. Але проти влади Віктора Януковича вони виступили разом.
Згодом ситуацію різко змінило російське вторгнення. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі прихильники демократії й національної ідеї опинилися по один бік фронту. Тоді ж відбулося поступове зближення програм – ідеї декомунізації, нової політики пам’яті чи перейменування міст перестали бути виключно правим порядком денним і стали частиною ширшого політичного центру.
У наступні роки ця синергія лише посилювалася. Навіть антикорупційні скандали нерідко сприймалися через призму національної боротьби – суспільство обурювалося не тільки розкраданням державних коштів, а й символічними деталями на кшталт російської мови в переписках фігурантів справ.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році ще більше зміцнило цей союз. Люди, які раніше не визначалися з політичними переконаннями і жили переважно проблемами побуту, поступово приєдналися до табору, що підтримує одночасно і державність, і демократичний устрій.
Таким чином Україна зберегла свою унікальність. Зовнішня загроза об’єднала політичні групи, які в інших країнах часто виступають конкурентами. Однак це не означає, що така єдність гарантована назавжди.
Якщо завершення війни буде сприйняте суспільством як поразка, приховані суперечності можуть проявитися знову. Прихильники пріоритету національної безпеки можуть звинувачувати демократів у надмірній обережності – у тому, що під час війни держава діяла занадто повільно, не провела повної мобілізації, не перевела економіку на військові рейки і не подолала корупцію.
У такому сценарії правий табір ризикує перетворитися на політичну силу, що живиться розчаруванням і образою – явище, яке вже спостерігається в низці європейських держав. Водночас демократичні сили, втративши союзників, можуть поступитися позиціями тим, хто пропонуватиме більш жорстку модель державного управління.
У такій ситуації Москва може зробити ставку не на військову перемогу, а на інформаційну. Навіть якщо Україна зможе зберегти незалежність і суверенітет, Росія намагатиметься переконати світ і самих українців у протилежному. І небезпека полягає в тому, що всередині країни можуть з’явитися політичні сили, готові повторювати цю версію подій.
Саме тому консенсус між прихильниками демократії та національної ідеї став ключовою особливістю української політики. Він дозволив країні вийти з пострадянської інерції, не допустив перетворення на авторитарну державу на кшталт Білорусі та зміцнив демократичну систему.
Найбільша загроза для майбутнього може виникнути тоді, коли цей союз розпадеться. Якщо з поняття “національно-демократичний” зникне спільна основа, політичний баланс, який тримав Україну протягом останніх десятиліть, може опинитися під загрозою.
