Через два місяці після оголошення нового Нобелівського лауреата з літератури український читач отримав доступ до одного з ключових романів Ласло Краснагоркаї. «Меланхолія опору» в перекладі Олександра Вешелені з ілюстраціями Ілони Сільваші вийшла під час Нобелівського тижня і одразу поставила незручні запитання про страх, натовп і межі людської відповідальності.
Ім’я угорського письменника, автора десяти романів, есеїв і новел, перекладених двадцятьма п’ятьма мовами, для української аудиторії ще донедавна було радше бібліографічним фактом. Ситуацію змінили видавничі плани «Комори», оголошені наприкінці 2024 року, а тепер і фактичний вихід одного з найвідоміших його текстів.
Тривога в повітрі
Роман, написаний 1989 року, починається з майже непомітного зсуву реальності. День настає, але світ більше не тримається купи. Дрібні збої – чутки про аварії, осквернені пам’ятники, темні ліхтарі, порожні вулиці – складаються у відчуття неминучої катастрофи.
Першою це відчуває Пфлаумова – пасажирка залізниці, чия подорож додому перетворюється на серію скандальних незручностей. Навіть власна оселя не дає полегшення. Морози, сміття, дефіцит бензину і транспорту, зграї вуличних котів, зачинені вітрини створюють тло міста, що завмирає в очікуванні лиха.
Додатковий нерв у простір вносить цирк, який прибуває до міста. Афіші обіцяють показ гігантського кита, у шатрі з’являється волохатий Директор з сигарами, а поруч – карликовий Князь, за яким, мов за месійною постаттю, рухається натовп обірванців, залишаючи після себе руїну.
Тривога стає спільним станом персонажів і читача. Світ роману хитається так, що, за відчуттям, «невідомо навіть, чи до завтра не провалиться земля».
Опір мови
Краснагоркаї будує цей світ через мову. Його довгі, розлогі речення працюють як система точних деталей, у якій немає випадкових слів. Український переклад Олександра Вешелені зберігає цю інерцію – текст чинить опір, але змушує йти за собою.
У «Меланхолії опору» зчитуються ключові питання гуманітарної думки другої половини ХХ століття, актуальні й нині:
- чи можлива колективна відповідальність;
- якою є роль особистої волі у колективному злочині;
- звідки виникає фанатизм і як реагує на нього натовп;
- як жити після того, як зло перестає маскуватися.
Галерея персонажів рухається між цими питаннями. Хтось бачить у хаосі шанс на новий порядок. Хтось намагається перечекати, вдаючи, що руйнація його не стосується. Хтось шукає спасіння у революційному вогні або в абстрактній «монументальній величності космосу». Є й ті, хто задовго до вибуху відчуває закономірність катастрофи.
Текст не приховує критики – і до цих типажів, і до Угорщини, змальованої як країна, що втратила орієнтири, і до самого устрою світу. Злам торкається навіть способу говорити. Саме тому читач змушений долати опір мови, аби дістатися болісного, але чіткого розуміння.
Нотатка про одного кита
Центральний символ роману – кит у цирковому шатрі. Його гігантське опудало стає об’єктом страху, захоплення або цинічного панування. Для когось це жах, для когось – доказ космічного генія, для когось – інструмент впливу на мовчазний натовп.
Образ кита навантажений біблійними алюзіями і свідомо перегукується з «Мобі Діком». Цей зв’язок не випадковий – в одній з пізніших новел Краснагоркаї з’являється герой на ім’я Герман Мелвілл, який, як і його літературний попередник, прискіпливо фіксує несмак, грубість і інерцію світу.
Сам Краснагоркаї у цій оптиці теж нагадує кита – автора великого масштабу, яких у сучасній літературі стає дедалі менше. «Меланхолія опору» вписується в ряд текстів про війну, диктатуру і апокаліпсис, поруч із творами Сарамаґу, Кундери, Воннеґута, Йонеско.
На відміну від багатьох із них, угорський письменник і далі спостерігає за реальністю з власної баштової кімнати, збудованої з дешевих дощок норвезької ялини. Просвіт, який він залишає читачеві, мінімальний. Але він існує – і саме це робить українську появу «Меланхолії опору» подією, що виходить далеко за межі суто літературної новини.
