Розмови про мир у 2025 році стали гучнішими, ніж вибухи, але реальних тиші й припинення вогню вони так і не принесли. І навіть якщо формально бойові дії буде зупинено, Україна не повернеться до того життя, яке колись називала мирним.
Усе, що потенційно можуть назвати «миром», насправді буде лише перемир’ям між Україною та Росією. Тимчасовою паузою, перепочинком, але не фіналом війни.
Таке припинення вогню багато хто зустріне з полегшенням. Воно може тривати роками і дати можливість лікувати рани – фізичні, економічні, психологічні. Проте навіть тривала пауза не поверне країну до стану повноцінного миру.
Ба більше – не відбудеться й повернення до реальності 2014–2021 років. Тоді більшість українців не вірила, що гібридна війна може перерости у щось більше. Навіть напередодні вторгнення 2022 року чимало людей були переконані, що Кремль лише блефує. Саме це невір’я дозволяло жити ілюзією нормальності – з планами на відпустки і «травневі шашлики».
Після 2022–2025 років ця ілюзія зникла остаточно. Українці тепер знають, що таке велика війна, і добре розуміють, на що здатен нинішній російський режим. За ці роки було створено майже всі можливі прецеденти – за винятком хіба що застосування ядерної зброї. Усвідомлення того, що будь-який із них може повторитися, залишиться з країною надовго.
Фактично Україна житиме під постійною загрозою нового масштабного вторгнення. І це означає, що суспільство так і не «повернеться» з війни повністю.
Жодні зовнішні гарантії безпеки – хоч би від Дональда Трампа чи будь-кого іншого – не здатні зняти перманентний тривожний фон. Єдиною реальною запорукою непоновлення війни був би крах кремлівського режиму та дезінтеграція Росії, але наразі це залишається лише мрією.
Ще кілька років тому завершення бойових дій сприймалося як жирна крапка в російсько-українському протистоянні. Тепер дедалі очевидніше – попереду багатокрапка. І низка складних викликів.
Перший виклик – переконати мільйони людей, що навіть у напівмирній Україні є майбутнє. Що тут варто жити, працювати, ростити дітей і будувати довгі плани. Що в цю країну має сенс повертатися з-за кордону та інвестувати в неї.
І що держава здатна запропонувати своїм громадянам щось більше, ніж пафосні промови про «історичну місію» і «щит Європи». Ці слова надихають пасіонаріїв, але не переконують людей, які прагнуть стабільності й прогнозованості.
Ризик очевидний: Україну можуть почати сприймати як простір для тимчасових проєктів, але не для довгострокових вкладень.
- Заробити на відновленні – і швидко вивести гроші за кордон.
- Отримати знання та навички – і застосувати їх у безпечнішій країні.
- Працювати в Україні заради дітей – але самих дітей відправляти подалі.
Життя одним днем, без міцних фундаментів і стратегій розвитку, може виявитися руйнівним для держави.
Другий виклик – пошук балансу між нормами воєнного та мирного часу. Війна означає закручування гайок, обмеження і заборони. Мир – поступову лібералізацію і зменшення тиску держави.
Постійна загроза нового вторгнення не дозволить Україні швидко повернутися до довоєнної вольниці. Принаймні одразу після припинення бойових дій.
Кожне чутливе питання стане приводом для запеклих суперечок:
- як проводити демобілізацію;
- як і ким поповнювати Збройні сили;
- коли і як відкривати кордони;
- де проходять межі політичної діяльності та свободи слова.
Надто поспішні та популістські рішення можуть послабити обороноздатність і підштовхнути Москву до нового витка агресії.
Водночас у країні вже сформувався прошарок бенефіціарів війни. Для одних воєнні обмеження стали джерелом доходів. Для інших – інструментом просування власного ідеологічного порядку денного.
Ці люди не захочуть добровільно відмовлятися від своїх бонусів. Вони наполягатимуть на неприпустимості серйозної лібералізації, апелюватимуть до загрози з півночі та звинувачуватимуть опонентів у «роботі на ворога».
Найбільший виклик повоєнного періоду – не допустити, щоб незавершена війна із зовнішнім агресором переросла у внутрішнє протистояння.
На початку війни часто здається, що вона облагороджує людей. Але ближче до її завершення стає зрозуміло: війна зазвичай змінює людей на гірше. Вона робить суспільство цинічнішим, жорсткішим, емоційно нестабільним – і це стосується не лише ветеранів, а й тилу.
У процесі війни девальвується людське життя. Право сили витісняє силу права. Ненависть до ворога легко перетворюється на нетерпимість одне до одного. Україна 2020-х не стала винятком.
Для багатьох хейт, насильство і правовий нігілізм уже стали нормою. Хтось сприймає співгромадян як витратний матеріал. Хтось виправдовує викрадення і побиття. Хтось готовий підтримувати навіть булінг дитини з ідеологічних міркувань.
У разі перемир’я цю вибухову суміш доповнять масове розчарування результатами війни та масова тривога через ризик її поновлення. Не маючи змоги дістатися до Путіна і Росії, частина суспільства може спрямувати фрустрацію на тих, хто поруч.
Для когось громадянське протистояння стане шансом – побудувати «ідеальну» країну на власний смак, компенсувати неоднозначні підсумки війни або здобути ту беззастережну перемогу, якої не вдалося досягти на фронті.
Але внутрішня війна всіх проти всіх матиме лише одного реального переможця. І цей переможець, як і раніше, перебуватиме в Кремлі.
