Пошкоджені війною громади залежать від державних рішень, адже саме вона координує відновлення населених пунктів, знищених російськими діями. Тому питання масштабності та меж такого втручання постає особливо гостро. Коли у 2023 році уряд започаткував експеримент з комплексного відновлення шести сіл і містечок, ці території мали стати випробувальним майданчиком, здатним показати, як у перспективі має працювати більша програма.
Хоча урбаністи, архітектори, представники влади та девелопери активно обговорювали механізми відбудови й роль різних учасників процесу, практична користь від цих суперечок виявилася обмеженою. Реалізація все ще не досягла очікуваного масштабу, а роботи у шести вибраних населених пунктах затягнулися на роки. Попри це, навіть аналіз кількох конкретних прикладів демонструє, що державні структури припускаються системних помилок, серед яких слабка комунікація з людьми та копіювання міських моделей без урахування специфіки сільського життя.
Руйнування громад поставили додаткові питання: чому мешканці великих міст часто не можуть зрозуміти логіку сільського середовища, яких принципів треба дотримуватися під час відновлення і яка економічна модель може стати життєздатною заміною традиційному аграрному укладу.
Коли уряд обрав для комплексної відбудови Бородянку і Мощун у Київській області, Тростянець на Сумщині, Посад-Покровське на Херсонщині, Циркуни в Харківській області та Ягідне на Чернігівщині, стало очевидно, що масштаби пошкоджень у деяких із цих сіл потребують повного переосмислення простору. Посад-Покровське, де 80% будинків було знищено і проживало лише 2,2 тисячі людей до початку великої війни, стало одним з найбільш показових прикладів. Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури замовило реконструкцію 362 будинків, причому 263 постануть заново, а ще 99 проходять капітальний ремонт.
Розробкою нового вигляду Посад-Покровського займалося бюро “Архіматика”. Спершу була сформована концепція на архітектурному рівні, а згодом вона перейшла у практичну площину. За словами куратора проєкту, дослідника сільського середовища та архітектора Олександра Столового, команда неодноразово приїздила до громади, організовувала зустрічі з мешканцями, обговорювала з ними різні варіанти, демонструвала приклади і намагалася зробити думку людей ключовою для формування майбутніх рішень.
«Ми їздили в село, проводили партисипативні зустрічі, публічні обговорення, консультувалися з людьми, показували приклади, слухали їхню думку. Зі свого боку зробили все, щоб місцеві мешканці стали визначальним фактором формування ідеї. Це і було головним у нашій роботі», – каже куратор проєкту, архітектор та дослідник села Олександр Столовий.
Як пояснює він, основою задачі стало не просте відтворення довоєнного вигляду, а створення такої моделі життя, яка відповідала б сучасним умовам та водночас не суперечила традиційній логіці села. Багаторічні дослідження Столового привели його до висновку, що українські сільські громади руйнуються не лише через брак інфраструктури, а й тому, що зовнішні рішення ігнорують базові механізми їхнього внутрішнього устрою, способи взаємодії між людьми і форми просторової організації.
Особливості Посад-Покровського проявлялися у тому, що, попри відносно невелику кількість мешканців, тут діяли відокремлені будівлі школи, садка та будинку культури – спадщина радянського періоду. У громади не було можливості підтримувати три окремих об’єкти, тому архітектори запропонували їхнє об’єднання в один комплекс, де всі ці функції працюють разом і діляться спільними просторами – наприклад, актовою залою чи їдальнею.
Ще однією проблемою стало те, що у селі відсутній управлінський апарат, подібний міським ЖЕКам. За такої ситуації звичні двоповерхові «хрущівки» без відповідального господаря швидко занепадають. Тож замість них була запропонована модель таунхаусів, де кожен мешканець відповідає за власну частину території, а це змінює підхід до догляду і допомагає уникнути занедбаності.
Планувальна сітка XVIII століття залишилася незмінною, а нові рішення спиралися на підтримання спадковості вигляду: світлі стіни, дахи теракотового відтінку, єдина стилістика всієї громади. Як зазначав Столовий, такі риси формують впізнаваність і гармонійність, що дозволяє селу мати свій характер і водночас перегукуватися з атмосферою середземноморських поселень.
Під час проєктування також зберігли типовий для півдня України формат подвір’я, коли кілька будівель утворюють внутрішній захищений простір із тінню та деревами. Архітектори підкреслювали, що цей елемент важливий не тільки з точки зору практики, а й має значну емоційну цінність.
На наступному етапі реалізації проєкт зіткнувся з проблемами, що не стосувалися архітектурної частини. Коли справа дійшла до практичних кроків – зокрема підписання договорів з власниками приватних будинків, – процес різко сповільнився. За рік уклали лише сім угод, хоча масштаб робіт охоплював понад сімсот об’єктів. Столовий пояснює, що ключова ланка відповідальних структур не змогла налаштувати комунікацію з людьми та пояснити необхідні юридичні процедури, без яких роботи не могли просуватися.
За його словами, коли державні представники мали почати взаємодіяти з мешканцями, виникла недовіра до намірів влади. У багатьох сформувалося відчуття, що їхню участь і потреби ігнорують, адже ніхто не намагався детально проговорити, як відбуватиметься відновлення їхніх домівок та територій. Архітектори під час власних приїздів чули від людей, що ті почуваються покинутими та не бачать від держави підтримки.
«Коли почалася реальна стадія відновлення – укладення договорів, підготовка до ремонту будинків – усе зупинилося. Люди просто не розуміли, що відбувається, бо ніхто не пояснив їм умови, не проводив роз’яснювальної роботи. У більшості сформувалося відчуття, що їх хочуть обманути. Вони щиро вважають, що вони не потрібні державі – ми чули це постійно, коли приїжджали», – пояснює представник «Архіматики».
Серед ситуацій, з якими зіштовхнулася команда, Столовий згадує розмову з 85-річним мешканцем, який повернувся до власного зруйнованого будинку, де бракувало однієї зі стін. Чоловік мав намір поступово відремонтувати житло і забрати дружину з Житомирщини, щоб разом провести там старість. Архітектор підкреслює, що люди з такою мотивацією охоче долучаються до співпраці, однак до них ніхто не звернувся належним чином.
«У цього чоловіка є мотивація, енергія, бажання жити. З такими людьми можна домовитися. Але ніхто навіть не спробував», – каже архітектор.
Кутки замість вулиць
Подальше обговорення підходів до відбудови підводило архітекторів до думки, що спроби «осучаснити» село за міськими лекалами лише руйнують його природну логіку. Столовий називає це ставлення шовіністичним, пояснюючи, що відновлення має передусім поважати локальну культуру та матеріальність, адже для людей, які втратили домівки, важливо повернути не просто будівлю, а відчуття власного місця.
На його переконання, у селі формується зовсім інший спосіб мислення, і держава історично його ігнорувала – як у радянські часи, так і зараз. Коли міське управління намагаються перенести в сільський простір, структура суспільних зв’язків порушується. У містах люди орієнтуються за адресами, натомість у сільській місцевості простір вибудовується навколо «кутків» – невеликих соціальних осередків, які існують у межах одного великого села.
Столовий наводить приклад: мешканці можуть казати, що вони з Яєшнівки, Сороківки чи Старого Одесу, хоча всі належать до Козіївки. Це не формальне територіальне розмежування, а спосіб самоорганізації, в якому простір сприймається через спільноту. Кожен «куток», за його словами, охоплює приблизно 150 – 200 людей – цифру, що відповідає дослідженням британських антропологів про межу кількості сталих соціальних зв’язків, які здатна підтримувати людина.
У центрі таких локальних спільнот розташовувався «вигін» – ділянка відкритого простору, куди виходили подвір’я. Колись там збирали худобу, однак фактичне значення цього місця було значно ширшим. Саме вигін ставав контрольованою спільною територією, яку охоплювали будинки, а не паркани, що давало мешканцям відчуття безпечного середовища.
Саме тут проходили сходки – зустрічі, де мешканці спільно вирішували важливі питання. Така форма участі була природною для села, поки в радянські часи її не почали придушувати, адже самостійна демократія на рівні громади суперечила централізованій системі.
Фінансова стійкість громад
З огляду на масштабні втрати під час війни багато сіл залишилися без ресурсів для самостійного відновлення, тому втручання держави залишається необхідним. Проте, як підкреслює Столовий, замість командних рішень згори мають формуватися горизонтальні моделі взаємодії. Він пов’язує це також з економічними можливостями, адже довгострокову стійкість сільських громад може забезпечити креативна економіка, а не виключно традиційне господарство.
Цю думку він пояснює на прикладі своєї рідної Козіївки на Харківщині, де вдалося створити невеликий простір, подібний до мікроковоркінгу. Там місцеві мешканці приходять і описують навички, якими володіють, – у команді це називають «затією». Хтось займається сушінням трав, інші випалюють вироби чи виготовляють віники.
Одним із таких прикладів став Микола, який усе життя вирощував просо і продавав віники по 50 гривень, хоча фабрична продукція з супермаркетів коштувала 45. Унікальність, за словами Столового, полягала не у самому виробі, а в майстерності, яку Микола вклав у процес плетіння. Тому йому запропонували спробувати створити абажур.
Після того як Микола погодився випробувати нову техніку, результат уиявився несподіваним: за певний час його робота переросла із виробництва недорогих віників у створення абажурів, що вже продаються за 2 тисячі євро. Столовий наголошує, що саме в такій трансформації закладено потенціал розвитку – не у відмові від традиційних ремесел, а в їхньому переосмисленні.
«Ми запропонували: “А що, як ти спробуєш сплести абажур?”. Він здивувався, бо ніколи не пробував, але погодився. Минуло трохи часу – і Микола, який колись продавав віники по 50 гривень, тепер робить абажури, що продаються по 2 тисячі євро», – розповідає Столовий.
За його словами, у Козіївці вже є шість таких майстрів, у яких звичайні родинні заняття перетворилися на малі виробництва. Ще дванадцять перебувають на етапі становлення. Він пояснює, що бачить у цьому справжню перспективу села, оскільки творчі навички і вміння перетворювати прості речі на цінні продукти стають ресурсом, а не свідченням занепаду.
Столовий згадує, що подібний шлях пройшла Фінляндія, яка зробила ставку на розвиток локальних майстрів та творчих центрів. Мануальна робота, за його словами, не є дешевою чи другорядною – навпаки, це продукція з найвищою доданою вартістю, яка цінується у світі.
Іноді архітектор сам підтримує такі ініціативи, називаючи це «венчурним інвестуванням у село». Щоб запустити один виробничий цикл, потрібно приблизно 50 тисяч гривень, і люди повертають ці кошти, коли починають заробляти. Так у громаді виникають центри виготовлення меблів, тканих речей, свічок, абажурів чи трав’яних чаїв. Саме після появи таких точок зростання, підкреслює Столовий, приходять дороги, інфраструктура і розвиток, адже відправною точкою завжди є людина, яка знає своє призначення в цьому місці.
Він також переконаний, що штучне поширення таких моделей не спрацює. Ефективною буде лише горизонтальна взаємодія, коли активні мешканці різних сіл переймають досвід, побачивши його на реальних прикладах. Столовий підсумовує, що в кожній громаді є люди, готові діяти, і їм потрібен лише перший поштовх, аби запустити власний процес створення нової економічної стійкості.
