Уночі оператори БПЛА одного з підрозділів Головного управління розвідки Міноборони полювали на ворожі позиції. Один з пілотів налаштував ідеальну картинку для коригування ударів, і побратими захоплено жартували: «Режисура на найвищому рівні. Ти справжній Тарантіно». Так прізвище американського режисера стало його першим позивним.
Вранці з’ясувалося, що ударів завдавали по позиціях іноземних найманців з Кореї, які воювали на боці РФ. Пілоту миттю знайшли новий псевдо – Лічхандон, на честь південнокорейського режисера Лі Чхан Дона. За правилами розвідки позивні доводиться часто міняти, аби противник не ідентифікував військових у радіоефірі, та поза завданнями друзі й далі кличуть його саме так.
Сьогодні позивні є у більшості українських військових. Вони служать і для конспірації, і для швидкої взаємодії під час роботи в «полях». Та культура псевдонімів в Україні формувалася задовго до сучасної війни – від козацьких часів і підпілля до миротворчих місій та широкого використання радіозв’язку.
Від козацьких прізвиськ до підпільних псевдо
Зміна імені під нову справу або статус має в Україні давню традицію. Історики пов’язують її з козацтвом – усі, хто тікав на Січ, отримували свободу і часто нове ім’я. Осердям багатьох «козацьких» імен ставали звання та посади: Курінний, Джура, Сотник, Хорунжий. Не бракувало й самоіронії – у побуті з’являлися дотепні прізвиська на кшталт Горбоніс чи Рябко.
На псевдоніми впливали звички й уподобання. Запеклому картяру могли дати ім’я Туз або Нижник. У сучасному війську принципи схожі – клички нерідко «липнуть» через яскраву риси характеру, вигляд чи випадок на службі.
У міжвоєнній Європі традиція псевдонімів стала інструментом конспірації. Українські націоналісти перейняли польський досвід – в Українській військовій організації, згодом в ОУН та УПА псевдо часто знали замість справжніх прізвищ. Командири мали по кілька імен, аби збити зі сліду спецслужби. Роман Шухевич у різні періоди був відомий як Тур, Тарас Чупринка, Роман Лозовський, а в листуванні використовував підпис Чернець.
Бували й парадокси – деякі підпільники брали «ворожі» імена на кшталт Леніна чи Берії. Командування навіть забороняло таку практику, адже нагороджувати «Сталінів» у лавах УПА було щонайменше недоречно. На практиці заборони виконували не завжди.
Добровольці 1990-х і «дерев’яні» партії
Після відновлення Незалежності позивні активно повернулися з добровольчим рухом. Учасники УНА-УНСО, що воювали у Придністров’ї, Абхазії та Чечні, використовували псевдо для шифрування від російських та українських спецслужб. Від місії до місії імена змінювали.
Командир УНА-УНСО та чинний офіцер тероборони Ігор Мазур розповідає, що перед відрядженням до Абхазії групи навіть отримували «тематику» позивних. Одна партія стала «дерев’яною» – Тополя, Калина, Верба, Береза. Інша – «погодною»: Дощ, Сльота, Ясний. У Чечні мали «регіональні» імена – так Мазур став Аскером, а згодом повернувся до Тополі. Деякі псевдо прижилися настільки, що їх почали сприймати майже як офіційні прізвища.
Радіоефір, «Альфа» і правила короткого імені
З поширенням радіозв’язку позивні стали обов’язковими для зв’язківців – у ефірі заборонено називати імена, посади чи місця. У підрозділах зв’язку позивні прив’язували до станцій та змінювали за таблицями. В мирний час їх найчастіше застосовували на закордонних місіях.
У спецпідрозділах своя культура. В Центрі спеціальних операцій «Альфа» СБУ позивні здавна мали всі бійці. До них висувають вимоги: короткі, чіткі, з «дзвінкими» приголосними, щоб не губилися в рації. Обирати собі ім’я самостійно не заведено – воно народжується з реальної історії чи курйозу. Когось прозвали Тросом за розірвані на тренуванні троси, когось Крабом через незвичну техніку плавання. А вибухотехнік отримав Гром – куди приїде, там лунає вибухова робота.
Після 2014 року до постійних псевдо додалися одноразові – числові або «маскувальні», що змінюються під конкретну операцію й не асоціюються з підрозділом.
Повномасштабна війна – масова поява позивних
У сучасній армії, де служать сотні тисяч людей, позивні стали правилом – виняток радше для штабних працівників. Підрозділи працюють на портативних раціях, тому коротке звертання – не примха, а безпекова необхідність і зручність комунікації.
Свої клички мають і найвідоміші командири. У часи АТО нинішній та колишній головнокомандувачі також користувалися позивними – Барс і Волонтер. Усередині підрозділів намагаються уникати дублювань, але «двійники» трапляються – Морті з «Хартії» жартує, що зустрічав у війську ще кількох Морті, хоч і прагнув унікальності.
Частина бійців приходить із «дитячими» прізвиськами. Начмеда із позивним Раджа так називали ще зі школи – за лідерство в класі. Іншим позивні дають на базі зовнішності, віку чи цивільної професії. А найчастіше – після ситуації, яка запам’яталася всім. У розвідника, що в поспіху «тактичного відступу» виніс із позицій елегантні туфлі, а берці забув, з’явився позивний Мажор.
Є й забобони. У деяких батальйонах вважають, що міняти позивний – погана прикмета. Переказують трагічні збіги, коли бійці гинули невдовзі після зміни псевдо, тож до нього ставляться як до оберега.
А буває, що позивний «прилипає» через побутову звичку. Військовий, який служив у Києві без псевдо, отримав його лише після переведення на Донеччину. Попри холод, він спав у самій білизні та іноді виходив уночі на перекур напівоголеним. Побратими піджартовували, і за кілька днів новачок став Стриптизом – з цим ім’ям він воює вже другий рік.
Сенс позивних в Україні змінився – від козацької свободи до безпеки в радіоефірі та зручності взаємодії. Та головне залишилося незмінним: за кожним коротким словом стоїть жива історія конкретної людини, її характер, іронія та бойовий шлях. І поки триває війна, українські воїни щодня додають до цієї традиції нові сюжети – інколи драматичні, інколи кумедні, але завжди справжні.
