Найскладніше починається не на фронті. А після. Через кілька років, коли постріли стихають, а всередині – ні. Саме тоді, за досвідом інших воєн, хвиля психологічних криз накриває ветеранів із новою силою.
Україна вже зараз стикається з наслідками, які не зникнуть швидко. І поки система лише формується, навантаження на психіку військових продовжує накопичуватися – часто без своєчасної допомоги.
Порушення сну, панічні атаки, агресія, відчуття внутрішньої порожнечі – ці стани стали буденністю для багатьох бійців. Частину симптомів вдається стримувати під час служби, але вони не зникають. Навпаки – поступово посилюються.
Лікарі медичної мережі “Добробут” Петро Ліхтанський і Павло Будьонний, які працюють із військовими в межах програми психічної допомоги “Заради тих, хто рятує”, пояснюють: масштаб проблеми вже очевидний, але комплексного рішення досі немає. Одна з причин – гострий дефіцит клінічних спеціалістів.
Найчастіше у військових фіксують посттравматичний стресовий розлад і тривожно-депресивні стани. Фактично кожен боєць у тій чи іншій формі стикається з ПТСР. І прояви можуть бути кардинально різними – від безсоння та флешбеків до галюцинацій і неконтрольованих спалахів агресії.
Тривожні розлади – основа цієї системи. Саме вони, за словами лікарів, формують своєрідний “фундамент”, на якому вже виникають складніші порушення. Депресивні стани зустрічаються рідше, але приблизно у 40% випадків поєднуються з тривогою, створюючи складну клінічну картину.
“Психічні розлади у військових часто формуються за принципом піраміди, в основі якої – тривожні розлади. Вони найпоширеніші. Далі йдуть депресивні розлади – їх менше, але приблизно у 40% випадків вони поєднуються з тривожними. Тому психічне здоров’я військових не можна зводити до одного діагнозу – це завжди комплексна картина”, – зазначає лікар Будьонний.
Окрема проблема – наслідки контузій і мінно-вибухових травм. Часто в документах фіксують лише один випадок, хоча насправді їх може бути десятки. Після короткого відновлення військові повертаються до служби, але симптоми залишаються: погіршення пам’яті, концентрації, емоційна нестабільність.
Без системного лікування ці стани лише поглиблюються. І стають хронічними.
Парадокс у тому, що один із найважчих кроків – просто визнати проблему. Багато військових переконані, що з ними все гаразд. Навіть якщо не сплять кілька діб поспіль або постійно перебувають у напрузі.
“У моїй практиці були випадки, коли друзі втрьох приводили одного бійця, який до останнього відмовлявся від лікування, поки його не залишали в медичній частині під наглядом”, – згадує лікар Ліхтанський.
Формат допомоги залежить від стану. У легших випадках достатньо психотерапії. Якщо ж ситуація складніша – підключають психіатра і медикаментозне лікування, іноді стаціонарне.
Найефективніша модель – командна. Психолог, психіатр і соціальний працівник, який супроводжує бійця на кожному етапі. Такий підхід уже показав результат у роботі з “Госпітальєрами” та благодійним фондом “Янголи Азову”.
“Поєднання роботи психолога та психіатра є доволі продуктивним, проте ідеальна модель – це підключення до цього дуету соціального працівника. Досвід “Госпітальєрів” та БФ “Янголи Азову” показує, що закріплення окремого фахівця з супроводу, який координує та комунікує з бійцем на кожному етапі, працює найкраще. Людина відчуває підтримку і не залишається сам на сам із паперами та діагнозами”, – пояснює психіатр Ліхтанський.
Втім, навіть за наявності допомоги повне відновлення під час війни часто неможливе. Лікарі говорять про іншу мету – стабілізацію.
“Я чесно кажу пацієнтам: зараз я не можу повністю вас вилікувати. Максимум, що ми можемо зробити під час війни – “підморозити” стан до мирних часів. Якщо людина роками перебувала в надзвичайно важких умовах – на фронті, у полоні, під постійною загрозою смерті – відновлення не може тривати кілька тижнів. Це процес, який іноді займає роки.
Головне – прибрати сам тригер травми. Але проблема в тому, що більшість військових після лікування знову повертається на фронт. Вони знову переживають ті самі події, і причина травми нікуди не зникає. Тому моя задача зараз – стабілізувати стан і допомогти людині втриматися, поки не з’явиться можливість повноцінного відновлення”, – говорить лікар Будьонний.
Бойові медики переживають ті самі стани. Евакуація поранених під обстрілами, робота в екстремальних умовах – усе це формує аналогічний спектр розладів: ПТСР, тривожно-депресивні стани, іноді навіть порушення харчової поведінки.
Але є одна відмінність. Вони частіше звертаються по допомогу. Професійна підготовка дозволяє швидше розпізнати симптоми і прийняти необхідність лікування.
Інтенсивність підтримки також різниться. Якщо для медика під час ротації іноді достатньо однієї консультації на тиждень, то для бійця з тривалим бойовим досвідом може знадобитися дві-три сесії щотижня.
Один із показових випадків – історія госпітальєрки, яка отримала важке поранення плеча під час обстрілу. Лікування тривало місяцями, робота з психологом почалася ще в травматології. Поступово вона повернулася до нормального життя.
І все ж – знову поїхала на фронт.
“Дякую Богу, що поранила ліве плече – правою рукою я можу продовжувати працювати”, – сказала вона тоді.
Повернення до цивільного життя стане окремим викликом. І не менш складним, ніж сама війна.
Адаптація може тривати тиждень. А може – роки. Люди, які звикли до постійного ризику, у мирному середовищі часто відчувають порожнечу. Їм бракує звичного ритму і напруги.
Іноді фронт здається зрозумілішим за тишу.
“Адаптація до цивільного життя – дуже індивідуальний процес: хтось пристосовується за тиждень, а хтось не може і за рік. Люди, які тривалий час жили в умовах надвисокого стресу, у тилу відчувають порожнечу. Їм бракує звичного “адреналінового” ритму.
Саме тому деякі з них прагнуть повернутися назад у зону бойових дій – там, серед пострілів і вибухів, вони іноді почуваються навіть комфортніше та безпечніше, ніж у мирних містах. Неможливість пристосуватися до тиші стане одним із найбільших викликів для країни після війни”, – пояснює лікар Ліхтанський.
Рішення очевидне, але складне у виконанні. Потрібен комплексний підхід: медична допомога, психологічна підтримка і соціальна адаптація.
Без цього ветеран залишається сам на сам із системою – і власними травмами.
Оформлення документів, пошук реабілітації, взаємодія з органами соцзахисту – усе це стає додатковим стресом. Саме тому фахівці наполягають на впровадженні системи персонального супроводу.
Коли поруч є людина, яка допомагає пройти цей шлях – шансів на відновлення значно більше.
Поки що таких механізмів на державному рівні майже немає. І це означає, що головна битва – за психічне здоров’я ветеранів – ще попереду.
