«Мене два буряти били “за незнання української мови”», – каже 40-річний херсонець Олексій Сівак. Колишній моряк 17 років ходив у рейси, але повномасштабне вторгнення зруйнувало плани. Він залишився в окупованому місті поруч із дружиною та тещею з інвалідністю і з перших днів долучився до проукраїнського спротиву: виходив на мітинги, розклеював листівки, разом із сусідом Романом розносив їжу літнім людям.
24 серпня 2022 року активісти вивісили в Херсоні синьо-жовтий прапор. Наступного дня Олексія схопили російські силовики просто на очах у дружини. Далі були 59 днів підвалів – із побиттями, електрикою та постійним очікуванням нових «процедур». Вивезти до Росії його не встигли лише випадково – у вантажівці не знайшлося місця, і чоловіка відпустили.
«Тебе з коридору вже б’ють. Дроти від “тапіка” на вуха, на пальці, на геніталії. Хтось записує, у кутку “старші” п’ють каву. За хвилину ти вже не у людській свідомості – просто виживаєш».
Після звільнення та деокупації Херсона Олексій і Роман почали шукати колишніх співкамерників і збирати спорадичні зустрічі підтримки. Звідти виросла громадська організація «Alumni» – перша в Україні мережа цивільних чоловіків, які пройшли катування і полон. Назва з’явилася з жарту дружини про «зустріч випускників», а потім з’ясувалося, що англійське alumni може означати і колишніх в’язнів.
«Випускники» працюють із цивільними, які пережили неволю: допомагають оформити заяви, сконтактувати з юристом, підтримують психологічно на групах «рівний рівному» у Києві, Херсоні, Запоріжжі. Організація співпрацює з прокурорами та слідчими у справах воєнних злочинів – фіксує свідчення, щоб кожна історія стала частиною доказової бази.
«Нас постійно повертають у роль “жертви”. Ми збираємося серед своїх – від 20 до 70 років – і тримаємо одне одного. Хтось приходить і каже: “Думав, що пережив кінець світу, а у вас удесятеро гірше”».
Олексій говорить про провал системної допомоги чоловікам. На тренінгах і в програмах підтримки часто бачать передусім жінок і дітей, тоді як цивільні чоловіки випадають з фокусу. За його словами, окрема проблема – підміна потерпілоорієнтованого підходу «полюванням» виключно на факти сексуалізованого насильства.
«Тут війна – комплекс тортур. Комусь електрикою палили геніталії, когось розривали кийками, хтось тиждень у туалет не міг сходити. А питають тільки про СНПК. Це применшує те, що ми пережили».
Ще одна болюча тема – визнання державою факту незаконного утримання. За словами Сівака, десятки цивільних отримують відмови від комісії при міністерстві, яка встановлює факт полону – людям пропонують «довести проукраїнську позицію» або «захист територіальної цілісності».
«У мене 46 хлопців із відмовами. Комусь – п’ять разів. Це знову принижує – у підвалі доводив, що не шпигун, тепер своїм доводиш, що не олень. А поки немає статусу – рік і більше людина без захисту і допомоги».
Попри травму, Олексій зберігає саркастичний «захисний» гумор. Він називає тортури «спектром процедур», а катівню – «санаторієм», де «тапік» нібито замінює кальян. Каже – інколи саме жарти рятували, коли за стіною цілу добу били когось іншого, а двері могли відчинитися будь-якої миті.
«Alumni» долучилися і до міжнародної адвокації. Разом із партнерами мережа ініціювала звернення до генсека ООН щодо включення Росії до «шейм-листа» за використання сексуального насильства як зброї війни. Нині РФ згадана в доповіді генсека – невеликий, але важливий крок у документуванні злочинів.
«Моя мета – засвідчити злочин. Мовчання означає, що цього не було. Кожен має кинути свою копійчину в спільну скарбничку доказів, аби винні відповіли».
Частину співкамерників Олексія росіяни встигли вивезти з Херсона під час відступу. Долі багатьох – невідомі. Ті, хто повернувся, частіше живуть окремо від родин, бо дружини й діти евакуйовані за кордон. Групи «Випускників» компенсують брак розуміння у суспільстві та стають опорою для новачків – інколи першим кроком назовні стає анонімна «передачка» з запискою, як у камері.
Сівак визнає – шлях довгий і виснажливий. Він працює майже без вихідних, вибудовує мережу, супроводжує заяви, підтримує тих, хто вперше наважується говорити. Каже – віра й любов тримаються надією, а голос «випускників» має звучати і за тих, хто досі по тюрмах.
«Якби мене вивезли в Росію, я б, може, і не заговорив. Тому ми мусимо бути голосами для тих, хто ще у камері. І тримати одне одного – братською рукою на світлий бік».
