Новий аналіз генетичних даних перевернув звичні уявлення про вірність у тваринному світі. Людина виявилася не серед лідерів: її випередили бобри, землекопи та навіть каліфорнійські миші.
Дослідження, проведене Марком Дайбдом з Кембриджського університету, пропонує інший погляд на моногамію. Науковець вивчив пропорції повнорідних і напіврідних братів та сестер у 35 видів ссавців. Цей підхід дав змогу оцінити, наскільки стабільними є партнерські зв’язки всередині популяцій.
Логіка проста: чим більше повнорідних братів і сестер, тим вищий рівень моногамії. Вільніші шлюбні звички автоматично збільшують частку нащадків від різних батьків.
Дайбд також порівняв понад сотню людських популяцій. Виявилося, що показники сильно коливаються. Наприклад, у стародавніх мешканців Котсволдсу лише 26% дітей мали тих самих батьків, тоді як у кількох неолітичних спільнот на півночі Франції цей показник досягав 100%.
Врешті дослідник сформував рейтинг моногамних видів, розташувавши їх за середньою часткою повнорідних братів та сестер. У першу групу потрапили одинадцять ссавців, яких можна вважати найбільш схильними до тривалих союзів.
Лідери за рівнем моногамії
- каліфорнійська миша – 100%
- африканський дикий пес – 85%
- дамарський землекоп – 79,5%
- тамарин вусатий – 77,6%
- вовк ефіопський – 76,5%
- бобер європейський – 79,2%
- люди – 66%
- гібон білорукий – 63,5%
- сурикат – 59,9%
- вовк сірий – 46,2%
- лисиця руда – 45,2%
Люди опинилися приблизно посередині цієї групи. Попри це, науковці звертають увагу: високий відсоток повнорідності не гарантує стабільних союзів у соціальному сенсі, адже на людську поведінку впливають релігія, норми та культурні обмеження.
У нижній частині рейтингу опинилися види, для яких моногамія взагалі не характерна. Серед них здичавілі коти, афаліни та примати, близькі до людини. Окремо дослідники виділяють шотландську вівцю соей – самки цього виду регулярно спаровуються з кількома самцями, що робить його умовним “анти-рекордсменом”.
Особливо показовими є дані щодо шимпанзе й горил. Хоча ці тварини є одними з найближчих генетичних родичів людини, їхні соціальні системи радикально відрізняються від людських. Шимпанзе ведуть хаотичне статеве життя, а горили практикують полігінію: один самець формує гарем із кількох самок.
Саме тому еволюція людської моногамії залишається загадкою. Дайбд припускає, що вона могла виникнути на тлі переходу від групових немоногамних систем до більш стабільних зв’язків, що згодом сприяло розвитку батьківської турботи.
Еволюційний антрополог Робін Данбар нагадує, що попередні роботи також відносили людський вид до проміжної категорії – між моногамією і полігамією. Він звертає увагу на роль соціальних обмежень:
“Люди прагнуть полігамії, але соціальні або релігійні загрози змушують їх до небажаної форми моногамії”.
Таким чином, навіть маючи доволі високий показник генетичної моногамії, людство не може змагатися з бобрами чи мишами, але й не наближається до хаотичних моделей поведінки, властивих деяким приматам.
Дослідження нагадує: моногамія – не абсолютна норма природи, а один із варіантів еволюційної стратегії, який у різних видів формувався по-різному й нерідко з неочевидних причин.
