Олександр Тарнай, відомий серед побратимів за позивним “Терен”, загинув 13 лютого 2026 року на Оріхівському напрямку в Запорізькій області. Боєць 1 гірсько – штурмового батальйону 128 окремої гірсько – штурмової Закарпатської бригади не дожив до свого 36 – річчя лише п’ятнадцять днів. Попри відсутність статусу кадрового військового та відмову підписувати контракт, він вважався одним із найефективніших воїнів підрозділу. У цивільному житті Олександр мав вищу освіту, перспективну роботу в Ужгороді та часто бував за кордоном, проте з початком повномасштабного вторгнення добровільно обрав шлях піхотинця.
Терен провів у штурмовій роті майже чотири роки – термін, який для піхотних підрозділів вважається критичним. Його шлях є водночас унікальним через особисті якості та типовим для тих, хто тримає на собі найважчі ділянки фронту. Життєві принципи та професійний підхід до війни зробили його легендою у вузьких колах бойових товаришів.
Моральний кодекс та свідомий вибір піхоти
Для Олександра участь у війні була неминучою з двох причин: він принципово не допускав думки про ухилянтство та вже мав бойовий досвід АТО у 2016 – 2017 роках. Як резервіст першої черги, він підлягав призову одним із перших. Проте Тарнай мав законну можливість обрати безпечнішу службу, адже раніше був артилеристом і працював із 152 – міліметровими гаубицями Д – 20.
Коли 28 лютого 2022 року Олександр прийшов до військкомату, йому пропонували місце в артилерійському дивізіоні. Він відмовився і наполіг на зарахуванні до піхоти 128 бригади, чудово розуміючи небезпеку цього вибору. Вже на початку березня Терен опинився на Запорізькому напрямку, де разом із підрозділом зупиняв колони російської техніки, що намагалися прорватися до обласного центру. У цій роті він прослужив безперервно до останнього дня.
На запитання про доцільність такого вибору через два з половиною роки війни Олександр відповідав стримано. Він зізнавався, що якби знав про всі майбутні випробування, можливо, вагався б, проте про рішення не шкодував. Свій вчинок він пояснював не пафосним патріотизмом, а існуванням чоловічих правил, які не дозволяли йому діяти інакше.
Перші тижні великої війни запам’яталися йому надзвичайно жорсткими боями. Російська авіація розстрілювала позиції піхоти впритул, а танки вели вогонь прямою наводкою. Попри колосальну перевагу ворога, бійці 128 ОГШБр не лише встояли, а й згодом перейшли у контрнаступ, звільнивши кілька населених пунктів.
Тарнай обіймав посаду солдата – стрільця і завжди перебував у першій лінії зіткнення. У той час значну частину підрозділу складали мобілізовані без досвіду, тому такі добровольці, як Терен, стали фундаментом, на якому трималася боєздатність роти. Його досвід та психологічна стійкість виявилися вирішальними під час наступних операцій.
Особливо важким етапом стала деокупація Херсонщини восени 2022 року. Олександр згадував ці події як справжню “жерсть”, де за кілька штурмів його відділення втратило п’ятьох бійців загиблими, а решта отримали поранення. Під час прориву ворожих позицій підрозділ втратив майже всю бронетехніку, підриваючись на мінах та потрапляючи під вогонь протитанкових ракетних комплексів.
Ближні бої у лісосмугах вимагали від піхотинців максимальної концентрації. Терен описував епізод, коли після знищення групи ворожої піхоти на них вилетів ворожий БТР із десантом. Завдяки швидкій реакції та пострілу з гранатомета атаку було відбито, а ворожу техніку змушено до відступу. Саме в такі моменти проявлявся справжній характер бійця.
Філософія виживання та професійна етика солдата
Відповідальність та безвідмовність стали головними рисами Олександра, хоча він сам розумів їхню небезпеку на передовій. Після одного з виснажливих штурмів на Херсонщині, коли у взводі лишилося лише 12 осіб, надійшов наказ атакувати наступну позицію. Більшість відмовилася через виснаження, але Терен був серед чотирьох бійців, які пішли вперед, попри повну невідомість.
Для Сашка війна була важкою, але зрозумілою роботою. Він вважав, що на фронті все просто: солдат штурмує, медик рятує, а командир веде в бій. Така прямолінійність допомагала йому уникати психологічного перевантаження, яке часто трапляється в цивільному житті через багатозадачність. До необхідності вбивати ворога він ставився спокійно, фокусуючись на безпеці своїх побратимів.
За роки служби географія його боїв охопила Запоріжжя, Херсонщину та Донеччину. Окрім піхотних завдань, Олександр використовував навички артилериста, працював із гранатометами та виконував обов’язки водія. Він пережив щонайменше п’ять поранень та численні контузії, самостійно видаляючи дрібні осколки, щоб швидше повернутися до строю.
У розмовах з рідними він завжди використовував коротку фразу “нич нового, все норм”, приховуючи реальні масштаби небезпеки. Проте внутрішньо Олександр відчував глибоке виснаження. Він відкрито говорив про втому та підірване здоров’я, але категорично відкидав можливість залишити підрозділ у несанкціонований спосіб, вважаючи самовільне залишення частини неприпустимим для себе.
Командування неодноразово пропонувало Олександру офіцерські курси, оскільки він мав вищу освіту. Він відмовлявся, бо це вимагало підписання контракту, а Терен мріяв про повернення до цивільного життя одразу після перемоги. Він свідомо залишався у званні солдата, виконуючи роботу, яку любив найменше, але вважав найбільш необхідною.
Трагедія сталася 13 лютого, коли Олександр перевозив піхотинців, боєприпаси та провізію. Через розмиту дощем дорогу пікап застряг у балці. Поки бійці шукали укриття, Сашко як водій залишився біля машини, чекаючи на тягач, щоб не втратити час. Російська артилерія засікла ціль і відкрила вогонь; один зі снарядів розірвався безпосередньо біля нього.
Аналізуючи долю Терена, можна контувати жорстоку статистику піхотної війни. Олександр сам зазначав, що боєць у штурмовій роті може ефективно служити максимум рік, після чого його потрібно переводити в тил для збереження психіки. Він перевищив цей ліміт майже вчетверо, що математично зводило шанси на виживання до мінімуму.
Система армійського управління часто працює за принципом навантаження найбільш ефективних та безвідмовних бійців. Ті, хто сумлінно виконує завдання і не шукає шляхів для списання, стають заручниками власної професійності. Олександр бачив цю несправедливість, але не міг діяти всупереч своїй совісті, продовжуючи тягнути свою лямку до кінця.
Оцінка заслуг піхотинців також часто лишається поза увагою системи нагородження. На похороні Олександра в Ужгороді були лише відомчі відзнаки, хоча його бойовий шлях відповідав статусу повного кавалера ордена “За мужність”. Подання на нагороди, які надсилали командири, неодноразово ігнорувалися в тилових кабінетах.
Перед останньою поїздкою Сашко гірко пожартував про можливість отримати легке поранення, щоб нарешті поїхати на реабілітацію. Це була єдина легальна можливість відпочити для штурмовика, який роками не виходив із боїв. На жаль, реальність виявилася набагато трагічнішою, ніж солдатський гумор.
Останній вихід Олександра в мережу зафіксовано в день його загибелі. У пам’яті друзів він залишився людиною, яка порівнювала себе зі сторожовим псом: поки живий – працює, а якщо отримав рани – зализує їх і знову повертається до строю. Це просте і водночас глибоке визначення стало квінтесенцією життя українського піхотинця на цій війні.
