Напередодні зимових свят на Apple TV завершився пілотний сезон Pluribus – проєкту Вінса Гіллігана, автора “Пуститися берега” і “Краще дзвоніть Солу”. Це не просто нова історія від культового шоураннера. Це спроба розповісти про світ, у якому щастя стає пандемією і саме поняття драми втрачає сенс.
Частина критиків уже назвала темп серіалу надто повільним і виснажливим. Та сам Гілліган зізнається: він не впевнений, як далі працювати з оповіддю, у якій зникає головний двигун будь-якої історії – нещастя. Парадокс Pluribus у тому, що серіал одночасно порушує правила телевізійної драми і послідовно досліджує їх межі.
В основі лежить проста теза: нещастя – це паливо сюжетів. Конфлікт народжується там, де є нестача, втрата, розрив. Але в Pluribus цю схему перевернуто. Нещастя не у вигляді лиходія чи катастрофи. Воно радше як тінь, що оживає лише через вибір людини і її моральні наслідки. У попередніх проєктах Гілліган показував цю взаємодію майстерно. Тепер він фактично знімає з історії цей каркас.
Pluribus повертає глядача до Альбукерке. Ландшафт, який у його всесвіті давно став ареною моральних випробувань, тепер занурений у тишу. Раніше пустеля була тлом для лихоманкової діяльності героїв. Тепер вона – декорація мовчазного спокою, що здається нестерпним.
Автор відмовляється від звичного темпоритму. Замість нарощування інтриги – довгі сцени споглядання. Камера фіксує побут, рутину, незручні дрібниці нового життя. Гумор народжується на межі абсурду і реалістичної буденності. Музика то зливається з класичною інструментальністю, то оголюється у дивному акапельному звучанні. Все це створює ефект медитації, а не стандартної серіальної драми.
Пілот починається з письменниці Керол Стурку, авторки масової літератури. Світ, що її оточує, раптово переживає апокаліпсис навиворіт. Державні кордони розчиняються. Припиняються війни. Проблеми ніби зникають. Невідомий вірус інопланетного походження робить людей біологічно щасливими. Вони стають надміру доброзичливими, спокійними і позбавленими внутрішніх суперечностей.
У цьому новому порядку особистість фактично зникає. Людство перетворюється на колективну свідомість, у якій немає місця Ego. Одне суцільне “ми”. Така гармонія коштує дорого: кохана Керол, Хелен, гине, адже її організм не витримує “щастя”. А сама Керол виявляється серед тринадцяти людей на планеті, імунних до вірусу. Це робить її найнещаснішою людиною у світі, яка прагне скасувати нову реальність.
При цьому її місія не підкріплена чіткою моральною логікою. Нове “ми” функціонує ефективно. Люди переробляють відходи, бережуть енергію, не потребують обману. Агресія стає для інфікованих буквально токсичною. Вони не здатні вбити навіть тварину і харчуються падаллю. Цей світ відмовляється від насильства, але ціною радикального переформатування людської природи.
Тут же Гілліган вибудовує ще один рівень гри зі смислами. Українська назва – “Єдина”. Оригінальна – Pluribus – працює інакше. Вона відсилає до колишнього девізу США:
“e pluribus unum” – “з багатьох в одне ціле”.
Серіал розгортає цей девіз у парадокс. Колективне і приватне стають опозиціями, що взаємно визначають одне одного. Єдність породжує дискретність. Свобода та необхідність тут відчуваються як напруга, що більше не має виходу у вигляді традиційного конфлікту.
Гілліган перетворює історію на філософський експеримент. Епітафія казки “і жили вони довго і щасливо” раптом стає не фіналом, а зав’язкою. Імунітет Керол виявляється не випадковим. Це її відмова прийняти безконфліктну реальність, яка позбавляє життя сенсу. Для письменниці драма – дисципліна, спосіб розуміти світ. Утопія ж перетворюється на капітуляцію перед небуттям, де зникає право на вибір.
У такому світі неможливість зла не означає тріумф добра. Вона означає зникнення самої людської свободи. Керол протистоїть не щастю як такому. Вона чинить опір вульгарній гармонії, що веде до моральної анестезії.
Не дивно, що глядачі і критики почали бачити у серіалі віддзеркалення сучасних страхів. Колективний розум Pluribus порівнюють зі штучним інтелектом: безвідмовним, всюдисущим, незрозумілим. Подібно до Керол, люди не довіряють тому, що відбувається “всередині системи”, яка діє як ідеальний, але бездушний механізм.
Інші вбачають у сюжеті політичні алюзії. Бажання героїні “врятувати світ від щастя” перегукується з риторикою авторитарних лідерів, які виправдовують руйнування “заради вищого блага”. А пасивна доброзичливість заражених нагадує нерішучість демократичних суспільств. Особливо це проявляється у фіналі сезону, коли Керол отримує атомну бомбу – подарунок від щасливих і слухняних організмів.
Утім, перш за все Pluribus – це художній досвід рідкісного типу. Його порівнюють із сатирами Олдоса Гакслі. Проте, якщо “Новий Лондон” можна зрозуміти, світ Pluribus поки лишається terra incognita. Він збудований на межі між утопією і кошмаром, і навіть його творець, схоже, не має готових відповідей.
Pluribus не пропонує розради. Він не обіцяє розв’язання конфлікту, бо сам конфлікт тут – неможливість конфлікту. І саме в цьому серіал стає однією з найсміливіших телеспроб останніх років: історією, у якій кінець не завершує сюжет, а лише починає його.
