Перед початком кожного онлайн-уроку Тетяна щільно зашторює вікна. Вона говорить українською, але пошепки — аби ніхто не почув. Її чоловік і син чергують біля дверей, бо будь-якої миті до квартири можуть увірватися російські військові. Одного дня це таки стається.
Марія ж не встигла сховатися. Росіяни прийшли до неї через місяць після того, як вона відмовилась працювати за російськими підручниками. Учительку початкових класів утримували в полоні тиждень. На окупованих територіях педагоги, які не бажають «виховувати росіян», стають мішенню. Ті, хто зберігає українські погляди, змушені мовчати, а ті, хто ризикує навчати дітей підпільно, — готуються до підвалів і допитів.
Дві жінки розповідають, як окупація позбавила їх дому, роботи й спокою, але не змогла забрати головного — віри в Україну.
Підпільна праця
Тетяна із Запорізької області прожила в окупації два роки, перш ніж втекти. Тепер вона знову викладає хореографію — уже в місті, де українська мова не є злочином. «Я така рада, аж дихати легше!» — каже жінка, яка після роботи на пошті повернулась до улюбленої справи.
Улітку 2022-го, коли росіяни заборонили працювати за українською програмою, вона почала таємно проводити онлайн-заняття з танців. «Директорка прийшла бліда як стіна — сказала, що нам заборонено викладати українською. Хто не згоден — має забрати речі», — згадує Тетяна.
Жінка сховала українські костюми, нагороди, прапорці. Декотрі запакувала у фольгу й заховала в коробку з-під молока, яку поставила в холодильник. На вулицях тоді стояли російські блокпости, перевіряли сумки й кишені. Щоб не викликати підозр, Тетяна влаштувалась у магазин. Знайомі дивувались, чому така талановита вчителька працює продавчинею. Їй пропонували роботу в садочку, але за російською програмою. «А я не могла вкладати в голови дітей пропаганду», — каже вона.
Ті, хто, як Тетяна, зберігають українську ідентичність, ризикують бути звинуваченими в «екстремізмі». За російськими законами це поняття розмите: під нього може підпасти будь-яка критика уряду чи армії. У Криму за виконання українського гімну вже штрафували й звільняли вчителів. А молодих людей карали навіть за українські пісні в парку.
Тетяна продовжувала навчати — потай, через інтернет. «Діти були розкидані по різних містах, але всі писали: “Ми хочемо танцювати”. Я знала, що ризикуємо, та не могла відмовити. Ховала ноутбук за ванною, а іноді навіть у морозилці, коли чула підозрілий шум», — розповідає вона.
Під час занять говорила тихо, вибирала музику без слів, щоб не привернути увагу. Її син також навчався онлайн у українській школі. Коли він сидів за уроками, вона пильнувала у вікно. «Страх був постійно. Зранку, вдень, уночі», — зізнається жінка.
У грудні 2024 року росіяни вдерлися до їхньої квартири. Чоловіка побили, сина допитували, чому той не ходить у «російську школу». Наказали зробити російські паспорти. Після цього сім’я вирішила тікати. З допомогою волонтерів їм вдалося виїхати. Тепер вони живуть у невеликому містечку на півдні України. «Навіть коли над головою дрони — не так страшно, як тоді, коли під’їжджала російська машина. Тут я знову дихаю», — каже Тетяна.
Полон
Марія з Херсонщини провела в окупації вісім місяців. Її ім’я змінене з міркувань безпеки. Тепер вона викладає онлайн — частина учнів у вільній Україні, частина під окупацією. Тим, хто залишається там, вона нагадує: «Нікому не кажіть, що навчаєтесь в українській школі».
До повномасштабного вторгнення життя Марії було звичайним: школа, діти, дім. Але після приходу росіян усе зникло. Її місто спорожніло — третина населення виїхала, жодна школа не працює. Навіть через роки в безпечній країні Марія здригається від звуків літаків. «Інстинкт — ховатися. Тіло пам’ятає», — каже вона.
У вересні 2022 року до її квартири вдерлися озброєні військові. Вона встигла сховати телефони під диван, де звучали українські новини. Її вивели босу, під прицілами. Марію відвезли в будівлю, де колись видавали українські паспорти. Тепер там катували людей. Її сфотографували, зняли відбитки пальців і зачинили в кімнаті з брудним матрацом. «Я рахувала доби, не спала, тільки лежала й думала, чому я тут», — пригадує вона.
Годували раз чи двічі на день. Через вікно вона бачила директора своєї школи — його вже вдруге «взяли». Під час обстрілів охоронці втікали, іноді забуваючи зачиняти двері, але втекти було неможливо — все місто під контролем окупантів.
На допиті їй показували сторінки з Facebook, скриншоти шкільних чатів, питали, чи вона вчить дітей українською. Пропонували перейти на «російські стандарти». А потім просто сказали: «Краще виїдь, якщо не змінишся». Через тиждень її відпустили. Вона вийшла хворою, але живою. «Якби знайшли ті телефони під диваном — не впевнена, що вийшла б», — говорить Марія.
З того часу вона втекла за кордон і знову викладає — онлайн. Читає новини про своїх колишніх учнів і колег: «Помер, загинув, зник». Її племінника вивезли до Росії, де він сидів рік у тюрмі. «Слава Богу, живий. Але я досі не можу спати», — каже жінка.
Міжнародне право гарантує вчителям свободу від політичного тиску, право викладати без примусу та страху. Але на окупованих територіях ці норми давно втратили сенс. Там, де мала звучати дитяча пісня, тепер панує тиша й страх.
З 2022 року Росія примушує українських учителів працювати за своїми підручниками, називати війну «возз’єднанням» і переконувати дітей, що їх «рятують від нацистів». Попри ризики, десятки педагогів продовжують підпільно навчати українською. Їхні імена ми, можливо, дізнаємось лише після війни. Але саме завдяки таким людям українська школа виживає навіть там, де за неї карають.
