Україна

Монобільшість Зеленського: від історичного прориву до політичного занепаду

Монобільшість Зеленського: від історичного прориву до політичного занепаду

“Народні депутати, ви призначили інавгурацію в понеділок. Це добре, бо вечірки не буде – працюватимемо”, – сказав Володимир Зеленський у своїй першій промові в Раді, роблячи ефектні паузи та впевнено усміхаючись. Уже тоді він змусив уряд на чолі з Володимиром Гройсманом задуматися про відставку, а депутатів – про невідворотні зміни.

Новообраний президент вимагав негайного ухвалення законів: про скасування депутатської недоторканності, кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, а також Виборчого кодексу. І тут же – звільнити з посад генпрокурора, голову СБУ та міністра оборони. Зала була розгублена, а колишня влада намагалася зберігати кам’яний спокій. Проте ключовим моментом стало інше: Зеленський оголосив про розпуск парламенту та дострокові вибори.

Через два місяці політичний ландшафт країни перевернувся. Партія “Слуга народу”, названа на честь серіалу, здобула абсолютну більшість у Верховній Раді – вперше в історії незалежної України з’явилася монобільшість.

Витоки ідеї та перші кроки

Історія почалася ще у 2018 році. Зеленський збирав найближчих союзників у своєму офісі на Лук’янівці. Там були брати Шефіри, адвокат Ігоря Коломойського Андрій Богдан, давній друг Іван Баканов, юрист Сергій Нижний, а також Ілля Павлюк, відомий завдяки своїй тіньовій мережі впливів.

До команди долучився і Руслан Стефанчук – майбутній спікер парламенту, а згодом – люди з “Кварталу-95”. Сергій Трофімов отримав відповідальність за регіони. Паралельно працювала й інша група – політтехнологи на чолі з Віктором Андрусівим та Дмитром Разумковим. Вони пропонували традиційні рішення, але Зеленський робив ставку на шоу-формат: серіал, гастролі, телевізійні ефіри. Це була “прихована агітація”, що не лише просувала політика, а й приносила прибутки його студії.

Тріумф на президентських виборах

Запит суспільства на оновлення еліт зробив Зеленського беззаперечним переможцем у 2019 році. Його стратегія – перетворення політики на видовищне шоу та використання медійної популярності – спрацювала ідеально. Розпуск Ради став логічним кроком для повного “перезапуску” системи влади.

Парламентська кампанія: очікування та реальність

У політичних колах тоді вважали, що Зеленський зможе повторити долю Ющенка – сильний президент, але безконтрольний парламент. Ставка старих партій робилася на мажоритарні округи. Проте команда Зеленського зламала ці прогнози.

Було два головні завдання: створити образ сильного лідера і переконати виборців, що парламентські вибори – це “третій тур”, де потрібно ще раз “зробити їх разом”. Виборці повірили. Рейтинги зростали щодня, а бренд “Слуги народу” став магнітом, який працював навіть без активних кампаній на округах.

Формування списку

Дмитро Разумков відповідав за партійні списки, Корнієнко і Трофімов – за мажоритарку. У списку були штабні працівники, регіональні активісти, “кварталівці”, експерти, люди з BRDO та інші союзники. Часто кандидати навіть не знали свого номера до останнього моменту.

Найбільші інтриги розгорталися навколо мажоритарки. Тут активно працювали олігархічні групи. Ігор Коломойський, якого у штабі називали “Товаришем”, забезпечував кандидатів у Києві, області та на Дніпропетровщині. Журналісти “1+1” ішли у політику, а блогери типу Максима Бужанського отримували підтримку медіа.

Своїх людей у парламент заводили й інші впливові гравці – від Ігоря Палиці на Волині до оточення Арсена Авакова, який “прикривав” виборчі сітки Порошенка. У результаті навіть ті кандидати, які не виходили до виборців, перемагали завдяки бренду “Слуги”.

Народження монобільшості

На виборах 2019 року партія Зеленського здобула 254 мандати. Це був безпрецедентний результат. Проте саме абсолютна влада стала пасткою: депутати, які ще вчора були новачками, швидко відчули себе привілейованими. Усередині фракції не було міцних зв’язків чи ідеології. У Трускавці, куди зібрали “слуг” для навчання, єдності так і не досягли.

“Ми зібрали понад 250 людей, які були чужими один одному. Це не команда Порошенка, де всі стояли один за одного. У нас такого не було”, – зізнавався Дмитро Разумков.

Перші роки принесли ейфорію, “турборежим” і потік законів із “зеленого принтера”. Але поступово фракція почала втрачати контроль, розпадатися на групи впливу і залежати від голосів колишніх проросійських сил та олігархів.

Історія монобільшості, яка почалася як символ абсолютної перемоги, перетворилася на приклад того, як швидко влада може розбестити і зруйнувати навіть наймасовіший політичний проєкт.

Поділитися:
Показати коментарі (0)
Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *