Можливе загострення війни США та Ізраїлю проти Ірану ставить Анкару перед складною дилемою. Туреччина не хоче ані краху іранської держави, ані зміцнення нинішнього режиму. Будь-який із цих сценаріїв здатен кардинально змінити баланс сил на Близькому Сході і вдарити по інтересах самої Туреччини.
У моменти великих криз рішення політичних лідерів визначають не лише короткострокову політику, а й стратегічну траєкторію держави. Саме в такій ситуації опинилася Туреччина, якій доводиться оцінювати наслідки можливої ескалації між Іраном, США та Ізраїлем.
Анкара дивиться на події через призму історії. Туреччина та Іран мають один із найстаріших стабільних кордонів на Близькому Сході. Мир між ними зберігається ще з 1639 року. Відтоді суперництво ніколи не переходило у відкриту війну.
Це не означає союзницьких відносин. Інтереси двох держав часто різко розходилися, особливо після Ісламської революції 1979 року. Туреччина та Іран регулярно змагалися за вплив у регіоні, інколи ведучи боротьбу з нульовою сумою.
Втім, ця конкуренція завжди залишалася непрямою. Анкара і Тегеран намагалися формувати події через союзників або регіональні процеси, але водночас старанно уникали прямого зіткнення.
Яскравим прикладом стала Сирія. Коли у 2011 році там спалахнули масові протести проти режиму Башара Асада, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган підтримав зміну влади. Іран, навпаки, став ключовим союзником сирійського режиму.
Саме іранська підтримка допомогла Асаду витримати понад десятиліття війни. Але наприкінці 2022 року, коли вплив Тегерана ослаб, підтримувана Туреччиною опозиція змогла переломити ситуацію і зрештою покласти край династії Асадів.
Навіть сьогодні Анкара демонструє максимальну обережність у відносинах із Тегераном. Цього тижня Іран здійснив атаку балістичними ракетами, яка теоретично могла вразити турецьку авіабазу Інджирлік. Ракети перехопила система ППО НАТО, але турецька влада фактично применшила значення інциденту.
Турецьке керівництво скептично оцінює перспективу зміни режиму в Ірані, особливо якщо її очолюватимуть Сполучені Штати.
Причини такого скепсису зрозумілі. Якщо адміністрація Барака Обами, яка приділяла значну увагу стратегічному плануванню, не змогла довести до кінця зміну режиму в Сирії, то складно уявити, що хаотичніша політика Дональда Трампа приведе до стабільного результату в Ірані.
Навіть якщо Вашингтону вдасться усунути іранське керівництво, про контрольований перехід влади говорити не доведеться. Для Туреччини саме це і є найгіршим сценарієм.
Розпад держави в Ірані означав би тривалий цикл насильства, подібний до сирійського. Режим боровся б за виживання, опозиція отримала б ресурси для війни, але була б недостатньо сильною для швидкої перемоги.
Наслідки такого хаосу неминуче відчула б Туреччина. Передусім через хвилю біженців.
Досвід показує, що кожна велика криза у сусідніх державах накладала на Туреччину серйозний гуманітарний і безпековий тягар. Це відбувалося під час Іранської революції 1979 року, війни в Перській затоці 1990 – 1991 років і, особливо, сирійської громадянської війни.
Сьогодні Туреччина вже прийняла приблизно 3,2 мільйона біженців із Сирії. Це робить її однією з держав, які прийняли найбільшу кількість переміщених людей у світі.
Іран – зовсім інший масштаб. Населення країни перевищує 90 мільйонів осіб, що майже вчетверо більше, ніж у Сирії. Навіть частковий відтік людей із такої держави створив би безпрецедентний тиск на турецьку економіку.
Особливо в той момент, коли уряд намагається стабілізувати фінансову ситуацію. За останні два з половиною роки Анкара змогла знизити інфляцію приблизно з 70% до 30%. Влада прагне зменшити її до однозначних показників до наступних виборів 2028 року.
Тривала нестабільність у регіоні може зірвати ці плани. Вона здатна підштовхнути ціни на нафту вгору та змусити міжнародних інвесторів діяти значно обережніше.
Саме тому Туреччина намагалася запобігти конфлікту ще до його загострення. Анкара пропонувала себе як посередника у переговорах між Вашингтоном і Тегераном.
Коли ці зусилля не дали результату, дипломатичну ініціативу перехопив Оман. Пізніше переговори перемістилися до Швейцарії, яка традиційно виконує роль неформального каналу зв’язку між двома країнами.
Тепер головна мета турецької дипломатії – якнайшвидше припинити бойові дії. І зробити це до того, як іранський режим може впасти.
Втім, Анкара не зацікавлена і в протилежному результаті. Повна перемога Ісламської Республіки також створила б серйозні проблеми.
У такому випадку Іран, імовірно, вийшов би з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та прискорив розвиток власної ядерної програми. Принаймні він міг би стати державою “ядерного порогу”.
Такий сценарій кардинально змінив би баланс сил на Близькому Сході. А останнім часом цей баланс поступово почав зміщуватися на користь Туреччини.
Тому найбільш прийнятним для Анкари виглядає третій варіант – контрольоване послаблення іранських можливостей та амбіцій без повного розвалу держави.
У певному сенсі аналогічна модель уже застосовувалася в іншому регіоні. Коли Сполучені Штати усунули президента Венесуели Ніколаса Мадуро, владу не передали опозиції. Керівництво країни перебрала більш прагматична група політиків із самого режиму.
Подібна схема могла б спрацювати і в Ірані. Нові лідери, які походять із середовища чинної влади, зберегли б підтримку релігійного та політичного істеблішменту.
Це дозволило б їм укласти складну міжнародну угоду, що передбачала б кілька ключових кроків:
- припинення збагачення урану;
- скорочення іранської програми балістичних ракет;
- відмову від підтримки регіональних проксі-сил.
За таких умов могла б з’явитися реальна можливість стабілізувати регіон і уникнути довготривалої війни.
Саме тому в найближчі тижні турецькі державні та розвідувальні структури, ймовірно, зосередяться на пошуку контактів із потенційними політичними фігурами всередині Ірану. Йдеться про тих, хто здатен відповідати цим критеріям і водночас має достатню легітимність у власній країні.
Якщо з’явиться відповідний момент, Анкара може спробувати звести таких діячів із ключовими міжнародними партнерами. Мета – створити основу для швидкої політичної домовленості, яка дозволила б завершити конфлікт і запобігти новій великій кризі на Близькому Сході.
