Саміт ЄС у Брюсселі 18–19 грудня затягнувся майже на добу і завершився рішенням, яке у Євросоюзі вже називають порятунком від зриву. Лідери погодили для України 90 млрд євро позики на 2026–2027 роки, закривши найгостріші ризики для бюджету та фінансування війни.
Перед стартом зустрічі у ЄС напівжартома пообіцяли, що не вийдуть з будівлі, доки не ухвалять рішення про гроші для Києва. Так і сталося: переговори тривали безперервно, а з Євроради лідери вийшли лише під ранок.
Нічні саміти для ЄС останніми роками не рідкість. Безпрецедентним цього разу було інше: хаотичність подій і те, як політики поверталися до варіантів, які ще напередодні публічно відкидали. У Брюсселі відверто визнали – провал означав би катастрофу не лише для України, а й для самого Євросоюзу.
Фінальна схема не була тією, яку Київ вважав політично найбажанішою, але вона відповідає українським вимогам. ЄС гарантував фінансування і бюджетного дефіциту, і витрат на війну, обійшовши обмеження окремих столиць. Допомогу зафіксували на тривалий період – із наміром продовжувати її і після 2028 року. А вимога до України фактично одна: кошти надходитимуть лише за умови підтримки верховенства права та боротьби з корупцією.
Окрема сенсація цієї історії – згода Віктора Орбана, хоча ще вранці він виключав можливість підтримки. Водночас саміт став сигналом, що Україна “втрачає” Чехію, а також Словаччину.
За крок до катастрофи
Ближче до ранку 19 грудня в одному із залів Європейської ради зібралися журналісти, очікуючи на лідера держави, яка зазвичай не в центрі європейської уваги. Йшлося про Бельгію, що в останні тижні стала вузловим елементом переговорів через Euroclear – саме там зосереджена левова частка заморожених суверенних активів Росії.
Бельгійський уряд під час дискусій висував найжорсткіші вимоги до їхнього використання і комунікував їх найяскравіше. На цьому тлі в окремих медіа навіть з’являлися припущення про нібито проросійські настрої прем’єра Барта де Вевера, хоча підстав для таких звинувачень не було.
Де Вевер вийшов до преси в очевидно позитивному настрої, хоча й втомлений після доби переговорів, і зосередився на головному – що Європа тієї ночі справді могла завдати непоправної шкоди і собі, і Україні. До цього європейців у тому ж переконував президент Володимир Зеленський, так само як і керівники європейських інституцій – Урсула фон дер Ляєн, Антоніу Кошта та інші. Та навіть до останнього не було гарантії, що це розуміння переможе.
“Якби ми поїхали з саміту без згоди, це було б цілковитою катастрофою. Євросоюз втратив би геополітичну вагу, давши світові сигнал, що він є недієздатним. А це стратегічна катастрофа”, – повторив він.
Бельгійський прем’єр назвав ухвалене рішення “дуже добрим” і підкреслив, що ставка була значно ширшою за фінансовий пакет для Києва.
- ЄС, за його оцінкою, уникнув хаосу.
- ЄС уникнув розколу між державами-членами.
- Єдність лідерів зберегла Європу як важливого геополітичного гравця.
- Захищено довіру до європейських інституцій, ринків та до євро.
Чи було це рішення ідеальним – у самому ЄС визнають, що думки можуть різнитися. Але базове для України твердження лишається незмінним: воно загалом відповідає її інтересам, навіть якщо історія ухвалення оголила слабкі місця процесу.
Отримає – Україна. Віддаватимуть – росіяни
Погоджений пакет передбачає: 27 держав, включно з Угорщиною, підтримали надання Україні 90 млрд євро позики протягом 2026–2027 років. Для цього Єврокомісія має виходити на ринок запозичень, а отже потрібна була згода всіх – у ЄС діє принцип одностайності. Цього разу Орбан добровільно поступився правом вето.
Про одностайність оголосила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.
Не менш чутливим було питання, на що саме можна витрачати кошти. У Брюсселі Володимир Зеленський пояснював колегам і журналістам, що гроші потрібні не лише для бюджетних дір, а й для здатності продовжувати ефективно воювати – тобто для закупівлі та виробництва військового спорядження і боєприпасів. Це було викликом одразу з двох причин:
- у ЄС є обмеження щодо фінансування військових витрат третіх держав зі спільного бюджету;
- у частини держав існують внутрішні заборони щодо спрямування їхніх грошей на війну.
Втім, ці “червоні лінії” обійшли. Україна отримала право витрачати позику на потреби ЗСУ. Компроміс прописали штучно, але так, щоб він був прийнятним для столичних урядів: якщо якась держава не хоче, аби її частка гарантій йшла на зброю, то домовилися вважати, що саме її гарантована частина позики використовується виключно на цивільні витрати.
Детальні параметри позики винесли в окремий документ, а частину домовленостей зафіксували усно. Один із ключових елементів – теза про нульову відсоткову ставку для України. Оскільки безкоштовних грошей на ринку не існує, це означає, що відсотки має покривати сам ЄС. Водночас цей пункт поки не зафіксований документально, тож остаточна визначеність можлива лише після юридичного оформлення.
Найважливіша для Києва умова – механіка погашення. У рішенні лідерів, яке підписали 25 держав, зазначено, що Україна погашатиме кредит тільки після отримання репарацій від Росії. Цю логіку підтверджували й інші учасники саміту – керівники Євроради та Єврокомісії, прем’єрка головуючої у Раді ЄС Данії та інші.
Повної одностайності щодо деталей, однак, не було: Угорщина і Словаччина відмовилися долучатися до частини рішення, у тому числі щодо параметрів позики. Юридично це не заблокувало фінальну конструкцію: документи оформили так, щоб вказівка Єврокомісії терміново розробити схему фінансування бюджету України та ЗСУ залишилася в “одностайній” частині.
Тепер вирішальним для Києва стане те, як саме Єврокомісія пропише у юридичному документі три речі: реальну безвідсотковість, відсутність платежів до отримання репарацій, а також умови, за яких кошти надходитимуть до України.
У рішенні Євроради вже є список “важливих елементів” у зв’язку з наданням позики. Він окреслює, куди мають працювати гроші і що очікують від України.
- Фінансування має сприяти “посиленню європейської та української оборонної промисловості” – на практиці це означає, що кошти не мають іти на закупівлю зброї у США.
- Умовою фінансування визначено, що Україна продовжує дотримуватися принципів верховенства права, включаючи боротьбу з корупцією.
Чи перетвориться декларація на набір конкретних вимог – залежить від Єврокомісії і від того, чи наполягатимуть держави-члени на прив’язці позики, зокрема, до судової реформи або до розширення повноважень та незалежності НАБУ і САП.
Саміт хаосу і непередбачуваності
Нинішній саміт, за оцінками учасників, побив рекорди хаотичності ще до того, як лідери сіли за стіл. ЄС підійшов до зустрічі без попередньої згоди навіть щодо принципових параметрів допомоги Україні.
Єврокомісія просувала ідею “репараційної позики” з початку осені: фінансування для України мало базуватися на російських заморожених активах, а також розглядалася можливість спрямувати частину позики на перші репарації. Розрахунок на широку підтримку не справдився. Бельгія категорично заперечила, назвавши схему надто небезпечною, і під час саміту 23 жовтня ініціативу заблокували, відправивши на доопрацювання.
У листопаді Єврокомісія запропонувала лідерам три варіанти, з яких треба було обрати один, а 3 грудня список скоротили, прибравши один із пунктів. Логіка пошуку рішення виглядала так:
- двосторонні позики для України;
- спільні запозичення від імені ЄС;
- “репараційна позика” на базі заморожених активів РФ.
При цьому у Єврокомісії весь час підкреслювали, що пріоритетом залишається “репараційна позика” – саме той шлях, проти якого стояла Бельгія. У Брюсселі це спричинило хвилю емоцій, а де Вевер навіть оголошував, що фон дер Ляєн ігнорує список бельгійських вимог. Центральний страх бельгійців зводився до того, що може виникнути сценарій, за якого Росії доведеться повернути гроші, а тоді Бельгія ризикує опинитися перед необхідністю виплатити росіянам “дві сотні мільярдів” – суму, яку вважали непідйомною. Запевнень з боку євроінституцій та партнерів їм було недостатньо.
12 грудня ЄС пішов на крок, який мав би розв’язати вузол: обійшли вето Орбана і зробили санкції щодо заморожених активів безстроковими. Але Бельгія повідомила, що і цього замало, аби зняти заперечення.
В атмосфері невизначеності до саміту підійшла і Україна. Володимир Зеленський спершу планував їхати до Брюсселя, але за два дні, відчувши, що рішення може не визріти, на Банковій вирішили утриматися від участі. Після цього він знову змінив рішення – як розповідали джерела в європейських інституціях, президент Євроради Антоніу Кошта переконав Зеленського приїхати й спробувати схилити шальки терезів на користь України, навіть без гарантії успіху.
Єврорада, намагаючись виграти час для радників, перенесла українське питання з початку порядку денного в сам кінець. І саме тоді з переговорів пішли позитивні сигнали. Після двосторонньої зустрічі Зеленського з де Вевером, за даними співрозмовників, бельгієць заявив, що ЄС має домовитися щодо фінансування України або 18 грудня, або “наступними днями”. Водночас поступатися своїми вимогами Бельгія не збиралася.
Єврокомісія представила нові умови “репараційного кредиту”, які вже не викликали заперечень у де Вевера. Але тоді проти виступили інші столиці, обурені масштабом бельгійських апетитів. Після понад чотирьох годин розмов за зачиненими дверима – без телефонів і навіть без послів – Кошта визнав: “репараційна позика” не працює. Здавалося, глухий кут неминучий, але у резерві лишався “план Б”.
Цей план означав повернення до спільних запозичень від імені ЄС. Процедурно різниця була критичною: такий механізм потребує одностайності, а Орбан неодноразово заявляв, що ніколи на це не погодиться. Попри це, у фіналі він зняв вето. У коридорах говорили про пакетну домовленість Угорщини разом зі Словаччиною та Чехією, однак її деталі залишилися невідомими, і не факт, що угорський прем’єр отримав щось вагоме в обмін.
Емоційність саміту добре передавав публічний допис словацького прем’єра Роберта Фіцо, зроблений по обіді, коли переговори входили в головну фазу.
“Тримайте кулаки за те, щоб мене не викинули з вікна за те, що я займаю суверенну, відмінну (від більшості держав. – ЄП) позицію”, – написав він.
Чи є недоліки в ухваленому рішенні?
Головний висновок, який у Брюсселі звучав навіть від критиків процесу: для Києва рішення є безумовно вигідним, бо воно закриває базові потреби – покриття бюджетного дефіциту та можливість фінансувати ЗСУ. Так, 90 млрд євро на два роки не перекривають дефіцит повністю, але саме така сума планувалася і в рамках “репараційної позики”.
Є й додатковий ефект: ухвалення рішення вже зараз дає Україні можливість претендувати на подальше фінансування МВФ, де це було одним із ключових маяків.
Водночас Київ політично симпатизував іншій конструкції. Зеленський говорив, що “репараційна позика” була б бажанішою, бо “розпаковувала” ідею репарацій, наближала б крок до вилучення російських активів, а також у Єврокомісії була ідея спрямувати частину такої позики в міжнародний фонд компенсацій українцям, постраждалим від війни.
У прихильників нинішньої схеми теж є сильний аргумент: якщо не зачіпати заморожені активи зараз, то після досягнення миру їх можна буде спрямувати на відбудову і репарації. Україна ж отримає необхідні кошти вже тепер, не торкаючись цих фондів.
Найбільшим політичним плюсом стало те, що рішення ухвалили одноголосно. Це інший рівень легітимності – важливий і для України, і для самого ЄС. Проте в інформаційному вимірі Євросоюз, за оцінками спостерігачів, програв: постійна зміна концепцій і фінальне затвердження не того варіанта, який просувала Єврокомісія, створили негативний фон. У частині західних медіа навіть поширювалася теза, що нібито виграв Путін, хоча підстав для такого висновку не було.
Неприємним було й те, як окремі країни шукали публічного ефекту. Яскрава, часом театральна риторика Бельгії та вимоги, які виглядали нереалістичними, залишали відчуття, що уряд де Вевера хотів не лише компромісу, а й гучного сигналу “ми проти”. При цьому Бельгія не була єдиною, хто критично ставився до використання російських грошей: у якийсь момент з’явилася спільна заява чотирьох держав – окрім Бельгії її підписали Італія, Мальта та Болгарія. На різних етапах опір, за словами співрозмовників, демонстрували й інші столиці.
Окрема лінія проходила через Італію – єдину велику країну, що на внутрішніх дискусіях виступала проти “репараційного кредиту”. Серед аргументів звучали побоювання бізнесу щодо можливої конфіскації активів, які залишилися в Росії. Також у Брюсселі лунали переконання, що причиною могла бути особиста позиція Дональда Трампа, адресована Джорджі Мелоні: мовляв, фактична конфіскація грошей РФ може зашкодити мирним переговорам, а стратегічна дружба Мелоні і Трампа ускладнює відмову.
Та у фіналі переважила прагматика. До 2027 року найбільш критичні фінансові потреби України закриті, а також є принципова домовленість, що у 2028-му і далі Україна не залишиться наодинці. Де Вевер прямо окреслив логіку довгого горизонту – з огляду на те, що війна може тривати.
“Ми всі сподіваємося, що війна закінчиться прийнятним для України миром. Але якщо у 2028 році війна все ще триватиме, фінансова допомога, ймовірно, буде структурним елементом нового бюджету ЄС (на 2028-2035 роки), – пояснив Барт де Вевер. – А якщо ви зараз візьмете гроші Путіна і віддасте їх Україні, то цих грошей більше не буде. Ви не зможете використовувати їх для репарацій”.
Лідери ЄС також одностайно заявляли, що довгострокове фінансування, яке дає Україні певну стабільність, має стати сигналом для Росії: Київ матиме змогу продовжувати боротьбу. І в цій логіці, як підсумував бельгійський прем’єр, висновок простий.
“Тож це хороша новина для України, а погана для Путіна”, – підсумував результати саміту Барт де Вевер.
