Листопад 2025 року став для української влади місяцем подвійного випробування. Усередині системи її розхитали «плівки Міндіча» та бунт проти керівника Офісу президента Андрія Єрмака, ззовні – жорсткий тиск навколо «мирного плану» з Вашингтона. Обидві лінії конфлікту зійшлися в одній точці – в кабінеті Володимира Зеленського.
Спочатку країну сколихнули записи НАБУ про корупційні «шлагбауми» в енергетиці, які приписують бізнесмену Тимуру Міндічу, наближеному до президента. А вже за кілька днів президенту довелося одночасно гасити внутрішній бунт у своїй команді та відповідати на складні пропозиції від американських переговорників щодо завершення війни з Росією.
Команда проти Єрмака: невдалий заколот «слуг»
Першими удар прийняли не тільки фігуранти «плівок Міндіча», а й архітектор президентської вертикалі Андрій Єрмак. Хоч його прізвище у перших серіях записів не звучало, значна частина владної системи інстинктивно вказала саме на нього як на людину, що збудувала механізм прийняття рішень, у якому став можливим нинішній скандал.
Усі, хто бодай раз намагався вирішити важливе питання в уряді, силових органах чи регуляторах, добре знають послідовність: спочатку рішення проходить через голову Офісу президента, і лише потім – за потреби – через самого Зеленського. Тому коли корупційний удар став публічним, система, що звикла орієнтуватися на Єрмака, фактично повернулася до президента з вимогою змінити кураторику на Банковій.
Усередині владної команди почали визрівати настрої, які в приватних розмовах описували як готовність «перезавантажити систему». Ключовою точкою мав стати закритий діалог президента з фракцією «Слуги народу» 20 листопада, де, за задумом частини депутатів, питання відставки Єрмака повинно було прозвучати відкрито і без евфемізмів.
Втім, до цього моменту Зеленський уже отримав іншу оптику на те, що відбувається.
Турне замість рішень: як президент охолов до ідеї відставки
У перші дні після початку «Міндічгейту» Зеленський разом з Єрмаком залишили країну в рамках міжнародного турне. Для публіки це виглядало як серія двосторонніх зустрічей та підписання гучних меморандумів про можливі контракти, включно із заявами про перспективи закупівлі сотні винищувачів.
Фінансові реалії України, яка не має повного забезпечення навіть для виплат військовим на наступний рік, у цій картинці відійшли на другий план. Натомість для внутрішньої політичної історії важливим стало інше – саме в ці дні Єрмак отримав час і можливість переконати Зеленського, що головна проблема не в ньому, а в «диверсантах» усередині команди.
Так з’явилася версія про внутрішній заколот, у якій головну роль «організатора дестабілізації» відвели голові фракції «Слуга народу» Давиду Арахамії. Ідея зайшла так далеко, що в Офісі президента готувалися навіть до вручення йому підозри в державній зраді.
Аргументація будувалася на тому, що Арахамія з часів стамбульських переговорів підтримує контакт з російським олігархом Романом Абрамовичем – довіреною особою Володимира Путіна. У такий спосіб намагалися вибудувати «російський слід» у спробі розхитати владну вертикаль через публічний бунт фракції.
Однак ця схема зламалася в ключовий момент. Очільник СБУ Василь Малюк і генеральний прокурор Руслан Кравченко, попри тиск та розмови про можливу відставку, не виявили готовності підписати подібну підозру. У результаті Арахамія в той день жодних процесуальних документів не отримав, але сам факт підготовки такого кроку став сигналом для фракції перед зустріччю з президентом.
Розмова з фракцією: зірваний бунт і перший сміх у бік президента
Зустріч Зеленського з «Слугою народу» 20 листопада, на яку багато депутатів покладали надії як на момент перелому, у підсумку не стала точкою відставки Єрмака. Публічно його прізвище у залі насмілилася озвучити лише депутатка Мар’яна Безугла. У відповідь вона почула загальну формулу, що кадрові рішення щодо глави ОП – виключно прерогатива президента.
Фактично Єрмак зберіг посаду, а секретаря РНБО Рустема Умєрова, який також фігурує у контексті скандалу навколо «плівок Міндіча», навіть не згадали. Здавалося, президент знову перетиснув фракцію, як це вже було не раз.
Та цього разу у розмові з’явилась деталь, якої депутати раніше не дозволяли собі. Коли Зеленський почув питання, як сталося, що люди, яких відбирає Офіс, згодом виявляються причетними до схем на сотні мільйонів доларів, він відповів: «Я не знаю».
Частина депутатів у залі не стримала емоцій – хтось обурився, хтось розсміявся. І вперше сміялися не разом із президентом, а з його відповіді. Це стало маркером того, що «рівняння на Лідера», як називають Зеленського у фракції, більше не є безумовним.
Через два дні, замість заспокоїти команду, президент зробив протилежне – призначив Андрія Єрмака головою української делегації на переговорах зі США щодо «мирного плану» Дмитрієва – Віткоффа. Для частини його оточення це виглядало як блискучий хід, але водночас посилило відчуття розриву між Банковою та рештою системи.
Єрмак і «Мідас»: чи дістанеться НАБУ до найближчого соратника
Паралельно з політичними розмовами президент намагався зрозуміти, наскільки реальними є юридичні загрози для Єрмака в рамках операції НАБУ «Мідас», у якій фігурують «плівки Міндіча». Серед людей, які мають до нього прямий доступ, без підозр наразі залишився фактично лише керівник Офісу.
Якщо для Чернишова чи самого Міндіча ще можливо демонстративно вибудовувати дистанцію, то підозра в корупції найближчому соратнику, який курує до того ж ключові напрямки зовнішньої політики, стала б ударом зовсім іншого масштабу.
Правоохоронці ще взимку попереджали керівництво держави, що з віцепрем’єром Олексієм Чернишовим можуть виникнути серйозні проблеми. Натомість Єрмак у той період заспокоював президента, переконуючи, що ризики перебільшені.
Згодом «Міндічгейт» показав іншу картину. На оприлюднених записах кар’єрні та фінансові питання, за словами самого Міндіча, погоджувалися з ним. Могло йтися, зокрема, про великі суми на будівництво маєтків кооперативу «Династія» в Козині.
Коли влітку стало відомо, що НАБУ прослуховувало квартиру Міндіча, в Офісі президента намагалися дізнатися бодай щось про масштаби операції. Джерела в силових органах описували реакцію просто: «Президент підстрибує, коли чує про плівки Міндіча».
Попри це, до моменту їх публікації на Банковій панувало переконання, що історія може виявитись перебільшеною або взагалі вигаданою для того, щоб зміцнити позиції антикорупційної вертикалі.
Після виходу чотирьох серій плівок Зеленський взяв паузу. А от Єрмак, за інформацією з правоохоронних кіл, навпаки активізувався – почав тиснути на підконтрольні силові структури та просувати ідею переслідування детективів НАБУ й прокурорів САП.
Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександр Клименко публічно заявив:
«Алі Баба проводить наради і ставить задачі правоохоронним органам, щоб ті переслідували детективів НАБУ і прокурорів САП. Це ненормальна історія».
За даними співрозмовників, «Алі Баба» – це внутрішній конспіративний псевдонім, яким антикорупційні органи в своїх комунікаціях називають Андрія Єрмака. Походження очевидне – від ініціалів АБ.
Наприкінці першого тижня після публікації плівок Зеленський запросив керівників НАБУ і САП на зустріч. Але, за свідченням учасників, «розмова не пішла». Майже одразу після цього, стверджують джерела в правоохоронних органах, Єрмак знову дав установку готувати підозру самому керівникові САП.
Паралельно з цим Офіс президента перебудував і медійний наратив: антикорупційну вертикаль почали звинувачувати то в роботі «на Росію», то в грі «на США», які нібито змушують Україну до «невигідного миру».
Попри всі ці маневри, 22 листопада Зеленський не тільки не дистанціювався від свого керівника Офісу, а навпаки – офіційно поставив його на чолі української делегації у переговорах із США та іншими партнерами.
У команді президента це сприйняли як спробу одночасно зберегти контроль над перемовинами і створити додатковий щит для Єрмака від можливих підозр. Один з членів президентського оточення так і пояснив це рішення:
«Він рятує його від підозри».
Так Зеленський, схоже, намагається реалізувати свою давню обіцянку. Ще у 2021 році він говорив про Єрмака:
«Він прийшов зі мною. Він піде зі мною».
Сам Єрмак повторював цю формулу вже після початку повномасштабної війни.
Тиск «мирного плану»: вимога важких рішень
Поки всередині системи кипіли пристрасті навколо «Міндічгейту», Київ переживав і зовнішній тиск – навколо так званого «мирного плану» зі США. 20 листопада в резиденції тимчасово повіреної США в Україні Джулі Девіс зібрали журналістів для брифінгу.
Дипломатка, виступаючи перед ними, відзначила небувалий темп дипломатичної роботи:
«Ми стали свідками абсолютно вражаючих темпів дипломатичної активності – одних із найамбітніших, які я бачила у своїй кар’єрі».
Девіс наголосила на безпрецедентному залученні Вашингтона та окремо відзначила роль міністра Сухопутних військ США Деніела Дрісколла, який прибув до Києва. За її словами, сторони працюють за «агресивним графіком», обговорюючи критично важливі елементи потенційного миру.
Вона окреслила логіку американської сторони так:
«Ми будемо продовжувати ці зусилля сьогодні, завтра – ми не зупинимося, тому що це той мир, який не може чекати».
Пізніше високопоставлений чиновник США на умовах анонімності уточнив, що на українську сторону чекають «важкі рішення для обох сторін». Одним із головних подразників у цих розмовах став витік так званого «28-пунктового плану».
28 пунктів і нерви партнерів
Документ, який потрапив у публічний простір, містив низку позицій, сприйнятих в Україні як потенційно небезпечні. Американські чиновники нині наполягають, що це лише чернетка, яка не відображає реальної переговорної позиції. Проте сам факт витоку вже посилив недовіру до процесу як усередині України, так і серед її партнерів.
Європейські столиці зустріли цю історію зі стриманим скепсисом. Деякі дипломати, спілкуючись неофіційно, попереджають про ризик повторення сценарію, схожого на мінські домовленості – угоди, що створює ілюзію деескалації, але закладає основу для нового витка війни.
Напруження підсилюють повідомлення про те, що у США розглядають можливість поїздки переговорників до Москви вже після Дня подяки, тобто після 27 листопада. Це створює для Києва дедлайн – до цієї дати українська сторона має визначитися з єдиною позицією щодо подальших перемовин.
За інформацією співрозмовників, обізнаних із переговорами, під час зустрічі Дрісколла із Зеленським, Єрмаком та Умєровим обговорювались не лише безпекові й політичні пункти, а й внутрішня ситуація навколо НАБУ та САП. Президент нібито дав зрозуміти, що не зможе рухатися далі в перемовинах, якщо антикорупційні органи найближчим часом висунуть підозри членам його найближчого оточення, адже це може поставити під загрозу сам переговорний процес.
Ситуацію ускладнює і плутанина у Вашингтоні щодо походження «28 пунктів». Спочатку група американських сенаторів розповіла, що державний секретар Марко Рубіо нібито описав документ як перелік «російських побажань». Згодом Держдеп і сам Рубіо це спростували, заявивши, що текст формувався у США як рамкова пропозиція, що враховує і українські, і російські ідеї.
За кулісами документ активно просували Джей Ді Венс та Стів Віткофф, а роль Дрісколла полягала у донесенні позиції Вашингтона до Києва. Його вважають одним з головних претендентів на посаду міністра оборони США, і успіх мирної угоди між Україною та Росією міг би стати важливим аргументом на його користь. Тому у Києві він дозволив собі озвучувати досить жорсткі умови: або початок переговорів, або зупинка допомоги і обміну розвідданими.
Джерела у дипломатичних колах стверджують, що 28 пунктів протягом останніх двох місяців непублічно напрацьовували представники США та Росії. При цьому Рубіо документ бачив, але не був його головним автором, хоча разом з Віткоффом і Дрісколлом бере участь у переговорах у Швейцарії.
Коли секретар РНБО Рустем Умєров вирушив у дипломатичне турне для «активізації мирних перемовин» і опинився у Флориді, саме з цим пакетом пропозицій він і зіткнувся.
Президент США Дональд Трамп публічно заявив, що текст не є остаточним. Але логіка, закладена в ньому, навряд чи кардинально зміниться.
Швейцарський трек і повернення до внутрішніх битв
Від вечора 23 листопада українська та американська переговорні делегації працюють у Швейцарії. До них невдовзі мають долучитися європейські лідери, які спробують посилити в документі позиції, вигідні для України.
Українське суспільство уважно стежить за цим треком, розуміючи, що на кону – не тільки питання війни і миру, а й внутрішньополітична конфігурація. Адже щойно перемовини візьмуть паузу, а керівник делегації Андрій Єрмак повернеться до Києва, невирішені запитання «Міндічгейту» знову вийдуть на перший план.
Система влади вже продемонструвала, що більше не сприймає Банкову як беззаперечний орієнтир. Вертикаль, вибудувана зв’язкою Зеленський – Єрмак, тримається, але щораз більше нагадує конструкцію, яку втримують не довіра і легітимність, а інерція та страх перед невідомістю.
І чим довше зовнішній «мирний трек» відволікатиме увагу від внутрішньої кризи, тим гострішим може стати момент прозріння, коли країна знову повернеться до запитання: хто і як керує цією війною та державою.
