У Женеві Україна та США вийшли на оновлений варіант рамкової угоди про мир з Росією, який суттєво відрізняється від початкового плану на 28 пунктів, що його називали мало не сценарієм капітуляції. Ключову роль у зміні документа зіграли європейські столиці, а головною інтригою тепер стає не позиція Києва, а готовність Москви та Дональда Трампа прийняти узгоджені правки.
Європейська версія документа, погоджена з Україною, зберігає суверенітет нашої держави, прибирає найболючіші російські вимоги та відкриває простір для безпекових гарантій без формальної заборони на рух до НАТО.
Як російський план став “американським” і чому це зіграло на користь Києву
Перший варіант мирного плану Київ отримав минулого тижня. До столиці прибув міністр сухопутних військ США Ден Дрісколл, давній союзник віцепрезидента Джей Ді Венса. Він дочекався повернення Володимира Зеленського з поїздок за кордон, щоби особисто передати документ на 28 пунктів.
Практично одночасно текст опинився в американських медіа, а Дональд Трамп публічно заявив, що хоче узгодити угоду максимально швидко, ідеально – до Дня подяки 27 листопада. Формально це подавали як “план США”, однак подальші деталі показали інше походження документа.
Англомовні ЗМІ звернули увагу на формулювання, які не відповідають природній англійській мові, але характерні для російської. Згодом сенатори переказали розмову з держсекретарем Марко Рубіо, у якій той визнав, що 28 пунктів базуються на пропозиціях Москви, а американська сторона лише упорядкувала текст перед передачею Україні.
До легалізації документа долучилися люди з близького оточення Трампа – спецпредставник Стів Віткофф та його зять Джаред Кушнер, які отримали пропозиції від посланця Путіна Кирила Дмитрієва. Саме через цей канал, а не через Держдеп, російський набір вимог перетворився на політичний проєкт Трампа.
Офіційна дипломатична вертикаль США, включно з Держдепом, на початковому етапі взагалі не брала участі в роботі над планом. Про його існування там дізналися вже на пізній стадії, що, як не парадоксально, допомогло Києву – документ виявився непрофесійно написаним, із юридично вразливими “хотєлками” Кремля, частину з яких українська сторона вирішила залишити без змін, бо вони фактично не могли спрацювати на користь РФ.
Європейський маневр: компліменти Трампу і жорсткі правки до угоди
Цього разу Україна не зіткнулася з ультиматумами в стилі “підписати без жодної правки”. У Києві пам’ятають попередні спроби тиску з боку команди Трампа, коли йшлося про угоду щодо надр. Тоді Україна наполягла на внесенні змін, і цей досвід, схоже, вплинув на нинішню тактику Вашингтона.
Ден Дрісколл пробув у Києві три дні – до вечора п’ятниці – домовляючись, як організувати подальший діалог. Уже в неділю переговори перенесли до Женеви, де на території американського диппредставництва зустрілися делегація США на чолі з Марко Рубіо та українська команда під керівництвом Андрія Єрмака.
Фактично до переговорів доєдналася ще одна сторона – провідні європейські столиці. Лондон, Берлін та Париж узгодили між собою спільний пакет правок до плану та передали його Вашингтону, попередньо скоординувавши позиції з Києвом. Публічно європейські лідери уникали різких оцінок документа, робили компліменти Трампу та його “миротворчим зусиллям”, але при цьому наполягали, що план потребує суттєвого доопрацювання.
Це була свідома стратегія – не провокувати Трампа на жорстку реакцію та водночас просунути зміни, прийнятні для України. Саме європейський варіант тексту став основою для женевського компромісу.
Багатогодинні дискусії завершилися глибоко вночі. Перший заступник глави МЗС Сергій Кислиця публічно відзначив роль партнерів:
“Це був довгий день. Ми всі сподіваємося, що він наблизить нас до миру. Велика подяка нашим американським та європейським партнерам”.
Марко Рубіо у свою чергу заявив про “неймовірний прогрес”, хоча утримався від деталей. Спільна заява Білого дому та Офісу президента України за результатами зустрічі зафіксувала, що сторони підготували оновлений рамковий документ про мир, який має повністю поважати суверенітет України.
“Сторони підтвердили, що будь яка майбутня угода має цілковито поважати суверенітет України та забезпечити стійкий і справедливий мир”.
У заяві США окремо підкреслено, що ключові занепокоєння Києва були враховані.
“Українська делегація підтвердила, що всі її основні занепокоєння – щодо гарантій безпеки, довгострокового економічного розвитку, захисту інфраструктури, свободи судноплавства та політичного суверенітету – були ретельно врегульовані”.
Суверенітет без заборон на НАТО та нова логіка безпекових гарантій
Одна з головних змін стосується майбутнього України в системі колективної безпеки. Початковий, російсько американський варіант містив обмеження на вступ до НАТО та на присутність сил Альянсу в Україні. Саме це для Києва було однією з ключових “червоних ліній”.
Європейська версія документа викинула пряму заборону на членство в НАТО. Натомість пропонується формула, яка констатує, що вступ України залежить від консенсусу всіх членів Альянсу, якого наразі немає. У такому вигляді текст не блокує вектор на євроатлантичну інтеграцію та не позбавляє Україну права змінювати ситуацію всередині самого НАТО.
Ще один чутливий момент – присутність іноземних військ на території України. У відповідь на російські вимоги про фактичний “карантин” від Альянсу європейські партнери запропонували компромісну формулу, яка звучить приблизно так: НАТО погоджується не розміщувати на постійній основі війська під своїм командуванням в Україні в мирний час.
Це важливі нюанси. Йдеться лише про постійне, а не тимчасове перебування. Обмеження стосується сил під командуванням НАТО, але не забороняє співпрацю з окремими державами Альянсу на двосторонньому рівні. І, нарешті, воно прив’язане до мирного часу – у разі поновлення війни такі обмеження можуть бути зняті.
Щодо безпекових гарантій Києва з боку США, європейський варіант пропонує зафіксувати, що вони мають “нагадувати статтю 5 НАТО”. Йдеться про політичне зобов’язання реагувати на напад на Україну як на напад на самого гаранта. Конкретні юридичні механізми при цьому мають прописати вже у Вашингтоні.
Окремо в проєкті торкаються чисельності української армії. Якщо російсько американський варіант обмежував її 600 тисячами військових, то європейська версія закладає іншу логіку – 800 тисяч у мирний період без жорсткої “стелі” у разі нової агресії. Таким чином Україна зберігає можливість розгортати більші сили у випадку загрози.
Зброя, ідентичність та окуповані території – де Київ не відступає
Ще одна важлива зміна – відсутність у оновленому плані обмежень на види зброї, яка може постачатися Україні або вироблятися всередині країни. У варіанті, привезеному Деном Дрісколлом, вже не було прямої заборони на далекобійні ракети чи ударні безпілотники, і ця логіка зберігається.
Водночас у плані залишається політична умова: у разі спроби України вести наступальну війну проти Росії або силою повертати окуповані території гарантії безпеки з боку США можуть бути скасовані. Ідея полягає в тому, що документ має зафіксувати перехід до політико дипломатичного шляху деокупації.
Питання юридичного статусу окупованих територій також принципово змінене порівняно з російськими пропозиціями. У женевському варіанті немає норми, яка б зобов’язувала Україну чи Європу визнавати ці землі “російськими” навіть у форматі де факто. Якщо США і Москві коли небудь вдасться домовитися про подібний жест, це може бути оформлено окремою угодою, але не нав’язуватиметься Києву в цьому документі.
У так званому “гуманітарному” блоці плану українській стороні вдалося усунути найбільш токсичні формули. У документі не буде жодної згадки про “російську як другу державну мову”, про заборону “нацистських ідеологій” чи про штучно виписану “толерантність”, яку Кремль міг би використати для тиску на українське суспільство.
Натомість збереглася норма про те, що Україна має ухвалити правила ЄС щодо релігійної толерантності та захисту мовних меншин. Фактично йдеться про імплементацію Європейської хартії фундаментальних прав, яку наша держава й так повинна буде ратифікувати на шляху до членства в Євросоюзі. У розділі про свободу віросповідання ця Хартія формулює базові принципи.
“Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати релігію або переконання і свободу сповідувати релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, публічно або приватно, в богослужінні, навчанні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів”.
Це загальні норми, які збігаються з підходами, закріпленими в українській Конституції. Вони не змушують Київ відновлювати особливі права для структур, пов’язаних з Російською православною церквою, але обмежують ідею повної заборони будь якої конфесії в умовах миру.
Щодо мовних меншин, в Євросоюзі немає єдиного набору жорстких правил. Той факт, що країни на кшталт Латвії чи Естонії, які Росія роками критикує за мовну політику, є членами ЄС, показує – нинішні українські дискусії про школи та офіційну мову не суперечать європейській практиці.
Територіальне питання і фактор Росії – головний виклик для наступного етапу
Найскладніша частина будь якої майбутньої угоди – це питання територій і лінії розмежування. Україна не визнає жодних “нових суб’єктів РФ”, але в документі все одно потрібно визначити зону окупації, від якої відштовхуватиметься перемир’я.
Європейський проєкт, узгоджений з Києвом, пропонує загальний підхід, який відображений в короткій формулі.
“Україна зобов’язується не повертати свою окуповану суверенну територію військовим шляхом. Переговори про обмін територіями розпочнуться від лінії зіткнення”.
Тобто спочатку передбачається припинення вогню та фіксація фактичної лінії зіткнення, а далі – політичні переговори з Росією про можливі обміни та параметри демілітаризованих зон. Західні столиці вже зараз виходять з того, що без певних територіальних компромісів домовитися з Кремлем буде неможливо, хоча для України це надзвичайно болісна перспектива.
Єдиний пункт, щодо якого в західному таборі існує майже повний консенсус, стосується Запорізької атомної електростанції. Її майбутній режим роботи хочуть прив’язати до контролю МАГАТЕ, а електроенергію планують розподіляти між Україною та територіями під контролем РФ у пропорції “п’ятдесят на п’ятдесят”.
Усе це, однак, залишається теорією, доки немає позиції Москви. Поки що з російського боку лунають лише неформальні сигнали, зокрема від того ж Кирила Дмитрієва, і вони украй скептичні. Виходячи з публічної риторики, малоймовірно, що Володимир Путін погодиться на угоду, яка не передбачає покарання НАТО, “денацифікації” України чи юридичного визнання окупованих територій за Росією.
На цьому тлі головним стає питання – чи буде Дональд Трамп готовий нав’язувати Кремлю узгоджену з Україною та Європою версію меморандуму. У Вашингтоні навіть розглядають варіант підписання політичної угоди виключно між США та Україною, без російського підпису, щоби поставити Москву перед фактом. Проте для такого кроку потрібна особиста згода Трампа, і її наразі немає.
Важливо розуміти, що нинішній документ – це лише рамковий меморандум, який задає політичні параметри можливого миру. Реальні юридичні угоди про лінію зіткнення, механізми контролю за припиненням вогню, конкретні безпекові гарантії та процедури реагування ще тільки належить виписати.
Україна перебуває лише на початку цього довгого шляху. Але саме те, що в женевському варіанті вдалося закріпити повагу до суверенітету, зняти прямі заборони на НАТО та відбити спроби Кремля втручатися в гуманітарну сферу, вже можна вважати важливим проміжним результатом для Києва.
