Україна задекларувала військове виробництво на $9 млрд у 2025 році, однак значна частина цих коштів пішла за кордон на закупівлю начиння для зброї. Власні зразки техніки масово тримаються на імпортній, зокрема китайській, електроніці та критичних комплектуючих. Масштаби залежать не лише від грошей, а й від політики: державні правила досі роблять імпорт вигіднішим за локальне виробництво.
Стратегія й безпека постачань
Один і той самий китайський завод може одночасно відвантажувати продукцію в Росію та Україну. Доступ до їхнього ринку стає все складнішим: спочатку Пекін обмежив експорт дронів, згодом – компонентів. Ринок пристосувався через посередників, але ця крихка рівновага тримається доти, доки це політично влаштовує Китай. Будь-яке загострення ризикує миттєво вибити з колії наші виробничі ланцюги.
Є і приклад «приземлених» ризиків: постачальники нерідко присилали партії цивільної якості, які не витримують бойових навантажень, або ж зривали строки через довгу логістику. Тим часом вимоги до БПЛА на фронті ростуть, і стандартні товари мас-маркету вже не покривають військові задачі.
Чому військові компоненти відрізняються
Камери, двигуни, контролери для бойових дронів оптимізують не під ціну, а під конкретну місію: низька затримка відео, стійкість до вологи та ударів, робота у широких температурних діапазонах, захищені протоколи зв’язку, вузькі кути огляду для пошуку швидких повітряних цілей, висока частота кадрів тощо. Такі рішення потребують R&D на місці – ближче до фронтового зворотного зв’язку і без ризиків витоку технологій.
Економіка локалізації
Локальне виробництво – це не лише про безпеку. Це нові робочі місця, податки та експортний потенціал. Український ринок БПЛА й боєприпасів вимірюється мільярдами доларів, але значна частина коштів «витікає» на закупівлю чужих електронних вузлів і матеріалів. За оцінками виробників, повний перехід українських дронів на власні двигуни дав би тисячу робочих місць лише в цій ніші, а випуск камер для сотень тисяч апаратів щомісяця – ще сотні фахових посад у суміжних процесах.
Є і перспектива «після війни»: виробничі лінії з електронікою можна переналаштувати під цивільні плати для охоронних систем, побутової техніки, промислової автоматики. Досвід серійного виробництва, логістика компонентів, контроль якості – усе це лягає в основу мирної індустрії.
Що вже робимо в Україні
Повної локалізації зараз немає і швидко її не буде: бронесталь економічно не сходиться, вибухові речовини потребують великих інвестицій і часу, складні чипи та частина електроніки неминуче приходять із Тайваню та країн Заходу. Від Китаю відмовитися повністю теж наразі неможливо, особливо у сегменті недорогих і водночас якісних двигунів для наземних комплексів.
Проте зрушення є. Виробники FPV уже збирають партії повністю на українських платформах – із власними рамами, контролерами, бортовими дротами, навігаційними рішеннями. Такі дрони не дорожчають порівняно з «китайськими» аналогами, адже половина вартості залишається в країні за рахунок збірки, локальних деталей і маржі. Обсяги поки скромні на фоні загальної потреби, але базові лінійки мають 70 – 80% локалізації, а «вузькі горлечка» – камери й мотори – поступово добудовуються.
Окремі підприємства вийшли на масові цифри:
- Електродвигуни. Українські лінії збирають статори й ротори, далі – кінцеве складання. До кінця року заявляють про вихід на кілька сотень тисяч моторів на місяць. Переважна частина корпусних деталей і обробки – у вітчизняних підрядників. Бракує лише трьох позицій, які поки не виготовляються в Україні: магнітів, малих високошвидкісних підшипників і силіконових дротів.
- Акумуляторні батареї. Корпуси, проводка, конектори, захист – в Україні; осередки живлення закуповують у Китаї, де зосереджені сировина та хімічні потужності. Поточні спроможності – до 10 тисяч батарей на місяць для різних класів БПЛА.
- Пристрої ініціації підриву. Корпус і датчики роблять локально, плату ініціації – у країні ЄС, дрібну комутацію – імпортують. Серійний випуск – до 10 тисяч пристроїв щомісяця.
- Оптика й камери. Декілька українських команд уже серійно забезпечують виробників БПЛА стабілізованими модулями й камерами різної роздільності, оптимізованими під бойові сценарії.
За оцінкою державного технокластера, близько двохсот вітчизняних компаній спеціалізуються саме на комплектуючих. Частина виробників зброї паралельно випускає вузли й для «ринку», закриваючи дефіцит суміжникам.
Де система «ламає» локалізацію
Слабкою ланкою лишається політика. У 2023 році, коли був пік дефіциту, імпортні комплектуючі звільнили від ПДВ і мита – крок логічний і своєчасний. Але згодом, коли в Україні постали заводи камер, рам, двигунів, плат, для них пільг так і не з’явилося. У підсумку: імпорт дешевший на 20%, а внутрішній виробник платить за загальними правилами.
Це спотворює конкуренцію: виробнику БПЛА вигідніше брати китайську електроніку, а виробнику вузлів – реєструвати потужності у сусідній країні та завозити продукцію як імпорт без ПДВ. Спроби врівноважити умови двома шляхами – дати пільги локальним або повернути ПДВ на імпорт – упираються в ризики: перше загрожує схематозами з «маскуванням» цивільної електроніки, друге тимчасово підвищує ціну великої частки ринку, що досі сидить на імпорті. Водночас кожна гривня «подорожчання» імпорту повертається у бюджет податком, тобто йде на ту ж оборонну закупівлю.
Ще одна системна проблема – закупівельна логіка «перемагає ціна». Походження виробника, стійкість ланцюгів, відсоток локальних деталей під час тендеру майже не важать. Через це українські виробники боєприпасів і вузлів інколи програють контрактування, навіть маючи готові потужності. Державний замовник анонсував, що від наступного циклу враховуватиме фактор локальності – спочатку як пріоритет для українських виробників, далі – за глибиною локалізації серед них. Але для цього потрібна методологія перевірки «українськості» компонентів, щоб уникнути маніпуляцій із «наклейками» та довгими ланцюгами підрядників.
Короткі контракти проти довгих інвестицій
Будівництво складних виробничих ланцюгів окупається роками, а державні контракти часто діють «до кінця року» з туманною перспективою продовження. Навіть оголошені «тридцятимісячні» або «трирічні» угоди нерідко де-факто фінансуються лише на перший рік. За таких умов бізнес обирає швидші та менш ризикові рішення – імпорт вузлів, а не створення власних ліній.
Профільне агентство запевняє, що з наступного року юридичні гарантії багаторічного фінансування контрактів посилять. Якщо це відбудеться, виробникам буде простіше інвестувати у прес-форми, ЧПК-обробку, лінії SMT і тестові лабораторії під серію.
Що може спрацювати вже зараз
- Вирівнювання фіскальних умов. Або дзеркальні пільги для локальних виробників критичних компонентів, або поетапне повернення ПДВ на імпортні вузли там, де в Україні є серійна альтернатива. Модель можна робити «білі списки» з регулярним переглядом.
- Пріоритет локальності у закупівлях. Кваліфікаційний критерій «український виробник» – вже на старті, а далі – бальна система за глибиною локалізації з незалежним аудитом ланцюга постачання.
- Довгі й передбачувані угоди. Юридично зобов’язуючі багаторічні контракти для тих, хто локалізує вузли з високою доданою вартістю, з механізмом диверсифікації постачальників і прозорими графіками поставок.
- Точкові R&D гранти. Не «на все», а на вузькі «вузлаки» – камери, мотори, високострумові елементи, магніти, підшипники, спецкабелі, силову електроніку. З умовою обов’язкової доведеної серії та відкритих тестів.
- Експортна готовність. Для контрактів із НАТО – вимога мінімізувати частку китайських вузлів, сертифікація і траси простежуваності компонентів, щоб українські модулі не знімалися «на вході» лише через походження.
Сьогодні в Україні вже формується пласт виробників, які закривають камери, плати, двигуни, батареї, системи ініціації. Але для стійкості потрібні рівні правила і горизонт планування. Поки їх немає, логіка диктує вивозити виробництво у Польщу чи Китай і ввозити назад «імпорт без ПДВ». Завдання держави – розірвати це замкнене коло й перевести мільярди на користь власної інженерії, робочих місць і стійкості фронтових поставок.
