Редакція «Європейської правди» традиційно підтримує ідею колективної безпеки як найбільш надійний довготерміновий механізм стримування РФ – передусім через членство України в НАТО. Водночас ми відкриті до зваженої дискусії і публікуємо аналітику, що пропонує альтернативні підходи до гарантування безпеки, навіть якщо вони не збігаються з нашою позицією.
До вашої уваги – матеріал юриста-міжнародника Михайла Солдатенка про можливість американських гарантій безпеки в пакеті з «постійним нейтралітетом» України як альтернативи натівській парасольці.
* * * * *
Під час недавньої зустрічі в Білому домі Володимир Зеленський знову наголосив: для завершення російсько-української війни критично важливі «двосторонні безпекові гарантії» з боку США. В інтерв’ю NBC News наступного дня президента запитали, чи йдеться про гарантії на кшталт тих, що Дональд Трамп нещодавно надав Катару. Зеленський деталей не розкрив, підкресливши лише, що переговори тривають і Україні потрібні саме двосторонні зобов’язання США.
Поява «катарського» кейсу в запитаннях журналістів невипадкова. Нещодавно Трамп підписав указ про гарантії безпеки для Катару – партнера США у Перській затоці. Ці зобов’язання нагадують принцип статті 5 Північноатлантичного договору – з опцією військових заходів для захисту Дохи, – але їх схвалив сам президент, без ратифікації Конгресом.
Що саме передбачають гарантії США для Катару
Формулювання указу перегукуються як зі статтею 5 НАТО, так і з договорами США про взаємну оборону з Південною Кореєю, Японією та Філіппінами, але мають низку відмінностей.
По-перше, документ фіксує політику Вашингтона «гарантувати безпеку та територіальну цілісність Держави Катар від зовнішнього нападу». У договорах США слово «гарантії» зазвичай не використовується, хоча в публічних заявах американські лідери інколи вживають саме цей термін.
По-друге, у випадку агресії проти Катару Штати зобов’язуються «вжити всіх правомірних та належних заходів – дипломатичних, економічних і, за потреби, військових». На відміну від НАТО, тут прямо не вказано обов’язкове застосування сили, але й не виключено. Водночас формула «всіх належних дій» жорсткіша за звичне «діяти відповідно до конституційних процедур», як у низці азійських договорів.
По-третє, указ покладає на Пентагон обов’язок – у координації з Держдепом і розвідкою – підтримувати спільне планування дій з Катаром для оперативної скоординованої відповіді на будь-яку агресію. Таке планування існує і з іншими партнерами, але не завжди є окремим зобов’язанням у тексті договору.
Разом з тим переконливість «катарських» гарантій залежить не лише від літери документа, а й від історії виконання зобов’язань США, їхньої військової присутності та стратегічного контексту. Є також дискусія, чи є ці гарантії юридично обов’язковими за міжнародним правом. У будь-якому разі чіткі формулювання підвищують репутаційні ставки для Вашингтона – відмова виконувати обіцянку вдарить по довірі до США і всередині НАТО, і серед партнерів в Азії. Теоретично указ може бути скасований наступником, але й таке рішення матиме дипломатичну ціну.
Чи можлива «катарська модель» для України
Риторика Трампа та його спецпредставника Стіва Віткоффа після саміту на Алясці натякає: Штати можуть розглянути схожі зобов’язання щодо України, якщо це допоможе виконати обіцянку про завершення війни. Але такий сценарій виглядає реалістичним лише за умови згоди Росії – і на припинення бойових дій, і на те, що гарантії спрацьовують у разі нового нападу.
Найімовірнішим є пакет з домовленістю про озброєний нейтралітет або позаблоковість України. У Стамбулі в 2022 році вже обговорювалися гарантії безпеки від постійних членів Радбезу ООН в обмін на нейтралітет, але переговори зірвалися: Москва наполягала на надмірних обмеженнях для ЗСУ і фактичному праві вето на гарантії. Західні партнери тоді також не були готові до настільки жорстких зобов’язань.
Критики моделі «квазі-статті 5» для України твердять, що обіцянки застосувати силу в майбутньому не будуть переконливими для Кремля. Однак вагомим чинником є репутаційний ризик для США: узявши на себе чітку обіцянку, Вашингтон ставить на кін довіру до власних зобов’язань перед іншими союзниками. Підтримка надійності таких гарантій стає елементом національного інтересу США – саме тому вони рідко надаються і дуже обережно формулюються.
Ще один необхідний елемент стримування – власна спроможність України оборонятися. Сильні оборонні можливості, вибудувані за підтримки партнерів у мирний час, підвищують ціну нового вторгнення для РФ і зменшують імовірність прямого втягнення гарантів.
Третій компонент – інтерес самої Росії зберігати статус-кво, якщо угода задовольнить її задекларовану вимогу щодо невступу України до НАТО. У такому випадку ризик прямого зіткнення зі США, який припускають гарантії за «катарською» схемою, може сам по собі охолоджувати апетит до реваншу.
Оптимально, аби американські зобов’язання мали підтримку Конгресу – це посилило б їхню стійкість в очах Москви. Та навіть указ президента здатен бути корисним: по-перше, він формалізує безпекову підтримку на весь президентський термін, по-друге – створює політичну інерцію, коли скасування наступником загрожує зірвати мирне врегулювання і підвищити ризики нової війни. Додатково зобов’язання можна «якірити» резолюцією Радбезу ООН.
* * * * *
Гарантія озброєного нейтралітету або позаблоковості – інструмент, який адміністрація Трампа потенційно може використати для сприяння мирному врегулюванню. Втім, рух уперед можливий лише за умови, що Росія відмовиться від вимог на кшталт виведення українських військ з Донбасу і прийме сильні оборонні спроможності України. Своєю чергою Україні варто розглядати нейтралітет або позаблоковість лише за наявності прийнятних і юридично закріплених гарантій безпеки та відкликання Росією необґрунтованих територіальних претензій. Адже членство в НАТО – не самоціль, а засіб забезпечити суверенітет і безпеку України.
