Після відставки керівника Офісу президента Андрія Єрмака у владних коридорах Києва фактично запустили політичний експеримент. Група високопосадовців, які стояли за його відходом, тепер мають довести, що зможуть утримати керованість держави без фігури всесильного «сірого кардинала».
Як формувалася ця внутрішня «революція», хто намагається перехопити вплив на систему та які кадри можуть стати жертвами «деєрмакізації» – розбираємося по черзі.
Таємна розмова без президента і Єрмака
В один із днів у 20-х числах листопада в кабінеті голови Верховної Ради Руслана Стефанчука зібралася компанія, яку рідко можна побачити разом без протоколу і камер. На дивані та у кріслах поруч опинилися кілька ключових фігур влади – сам Стефанчук, прем’єрка Юлія Свириденко, представники керівництва «Слуги народу».
За рівнем посад це цілком тягнуло на малий формат РНБО. Не вистачало лише президента Володимира Зеленського та керівника його Офісу Андрія Єрмака. Формально їх у приміщенні не було, але вся розмова крутилася саме довкола цих двох прізвищ.
Мета зустрічі була одна – вирішити, як переконати Зеленського звільнити Єрмака. Один з учасників згадує, що конфлікти голови ОП з людьми в команді на той момент зайшли надто далеко.
«Спочатку з ним можна було працювати. Але потім він вирішив, що є президент, а він буде президент-ІІ. Навіть Юля, якій він допомагав, не змогла так далі працювати», – розповідає співрозмовник.
Після обговорення присутні вирішили діяти безпосередньо.
«Ми набрали президента і по черзі сказали, що вважаємо необхідним знімати Андрія. Це говорило керівництво парламенту, уряду, лідери монобільшості. Президент уже не міг це просто проігнорувати», – пояснює учасник тієї розмови.
Ті, кого всередині кола жартома називають «революціонерами», ризикували багато чим. У будь-який момент хтось міг би «здати» розмову самому Єрмаку. Зрештою, він дізнався про змову і спробував відповісти. Частину «заколотників» було демонстративно заблоковано в месенджерах, проти інших він, за словами депутатів, намагався ініціювати кримінальні справи за «держзраду» чи «спробу повалення влади».
Не всі витримували цей тиск. Деякі учасники згадують, що в моменти найбільшої напруги окремі фігури тимчасово зникали з публічного поля. Але загалом група зберегла і конспірацію, і єдність.
Кульмінація настала вранці 28 листопада, коли НАБУ і САП провели обшук у квартирі Єрмака. Після консультацій президента із силовиками та керівництвом антикорупційних органів Володимир Зеленський підписав указ про його звільнення. Неофіційний «антиєрмаківський переворот» відбувся.
Тепер перед авторами цього бунту стоїть інше завдання – довести, що без Єрмака вертикаль влади не розвалиться, а запрацює по-новому.
Бюджет як тест на керованість парламенту
Першим випробуванням для нової конфігурації стало ухвалення державного бюджету на 2026 рік. Голосування мало показати, чи здатні «революціонери» домовлятися і збирати голоси вже без посередництва старої команди Банкової.
Ситуація ускладнювалась самим змістом документа. Проєкт кошторису передбачав дефіцит близько 2,4 трильйона гривень – приблизно 18,5 % ВВП – і частина цієї «діри» не мала чіткого джерела покриття. Депутатка «Голосу» Юлія Сірко (Клименко) пояснює настрої критиків бюджету:
«Якщо з 2022 по 2025 роки було розуміння, за рахунок чого фінансуємо бюджети, то зараз цього немає. Навіть якщо нам дадуть репараційний кредит, то не раніше липня. Який сенс голосувати бюджет, який у січні чи лютому доведеться переписувати, коли всі визнають, що грошей немає?»
«Голос» (за винятком Таміли Ташевої), «Європейська солідарність» та «Батьківщина» документ не підтримали. Опозиція вирішила скористатися моментом, коли влада, здавалося, втратила частину опори, і заговорила не лише про критику бюджету, а й про відставку уряду.
«Євросолідарність» ще з 13 листопада збирає підписи за відставку Кабміну. Автографи поставили близько сотні депутатів із необхідних 150-ти. Серед них були й представники «Слуги народу», які в розпал конфлікту з Єрмаком були готові виступати проти власного уряду. Та після звільнення глави ОП протестні настрої у фракції різко пішли на спад.
На закритому засіданні 1 грудня лідер монобільшості Давид Арахамія прямо заявив, що парламент отримує більшу суб’єктність, а з урядом доведеться працювати інакше. Один із «слуг» переповідає його посил:
«Кабмін розуміє, що вже не буде так, як раніше, коли зверху спускалися команди. Тепер треба говорити з депутатами і шукати компроміси. Але й нардепи мають усвідомлювати відповідальність – всі звикли до “цінних вказівок” згори. Тепер ради більше не буде, спробуємо працювати самостійніше».
Напередодні розгляду бюджету «Євросолідарність» заблокувала трибуну з плакатами «Гроші на ЗСУ, а не на хотілки ОПУ», «Фронт не в телестудіях», «Рішення одне – коаліція єдності». Один із депутатів «ЄС» наполягає, що йдеться про спробу створити постійну «коаліцію заради оборони і євроінтеграції» без роздачі портфелів.
«Щоб комітети реально контролювали міністерства, щоб уряд звітував, щоб це була нормальна робота. Але це, здається, нікому не потрібно. “Слугам” вистачає “військовополонених” з ОПЗЖ, які голосують за все – сьогодні за білочку, завтра за їжачка», – емоційно описує ситуацію опозиціонер.
У «Голосі» також скептично оцінюють ідею формальної коаліції з «Слугою народу».
«”ЄС” і “Слуга народу” заходили в Раду в режимі взаємної ненависті. Як вони можуть об’єднатися і що скажуть своїм виборцям? Це політичне самогубство для обох», – вважає Юлія Сірко.
Зрештою Арахамії вдалося домовитися принаймні щодо розблокування трибуни. За кулісами погодили додатковий мільярд гривень на оборону. У масштабах бюджету Міноборони це невелика сума, але для публічного збереження обличчя «ЄС» цього вистачило.
Та навіть після цього залишалась головна проблема – набрати необхідні 226 голосів. Члени «революційного комітету» весь тиждень по черзі проводили переговори з усіма фракціями та депутатськими групами. Прем’єрка майже переселилася до парламенту.
«У Свириденко на дивані в Стефанчука вже майже була власна приймальня. Вона вперше за довгий час зустрілася з усіма фракціями і групами. І до Юлі Тимошенко ходила, і до всіх, хто кликав. Дуже конструктивно відпрацювала з Радою», – описує один із впливових «слуг».
Водночас у самої монобільшості теж не все було просто. Найгострішим каменем спотикання стало питання зарплат учителів. Депутати наполягали на прив’язці окладу до 2,5 мінімальних зарплат. Коли уряд відхилив цю ідею, у залі миттєво зникло понад пів сотні голосів. Лише після того, як освітянське питання зрушили, підтримка бюджету в «Слузі народу» повернулася.
У підсумку документ підтримали 257 депутатів – неформальна коаліція «слуг», частини колишніх ОПЗЖ, груп «Довіра» та «За майбутнє».
«Зараз виглядає так, що голоси збирати можна, ніхто масово виходити зі “Слуги” не буде. Але це може змінитися в будь-який момент. Всі розуміли, що без бюджету в новий рік зайти не можна. А от по інших складних законах доведеться домовлятись окремо під кожне голосування», – підсумовує один із топів президентської фракції.
Нова модель влади: «танцюють усі», а не один Офіс
Голосування за бюджет стало першою репетицією нової схеми управління, коли замість одного надконцентрованого центру впливу на Банковій виникає кілька полюсів.
У політичних кабінетах уже малюють модель, за якої існує щонайменше три великі центри рішень:
- президент як фінальний арбітр;
- Кабмін на чолі з прем’єркою Юлією Свириденко;
- парламент із керівництвом Верховної Ради та лідером монобільшості Давидом Арахамією.
Один із учасників «антиєрмаківського» табору описує бажану конфігурацію так:
«Ідеально, якщо ключові рішення ухвалюватимуться після стратегічної розмови, де є президент, глава ОП, від уряду Свириденко, від Ради Арахамія і Стефанчук. Така собі “велика сімка” чи “дев’ятка”. Поговорили, визначилися – і всі біжать виконувати одну зрозумілу задачу».
У щоденній практиці це відображається у відновленні роботи так званих «трійок» – неформальних груп із представника ОП, уряду та профільного парламентського напрямку. Раніше цю схему вже пробували запустити, коли Єрмак лише змінив Андрія Богдана і декларував відкритість до діалогу. Згодом вона фактично зійшла нанівець.
Тепер «трійки» хочуть не лише повернути, а й поширити на зовнішні переговори, щоб уникнути ситуацій, коли уряд щось підписує з МВФ, а парламент дізнається про це постфактум і не розуміє, як за це голосувати.
У фракції також запровадили неформальне правило «трьох плюсів» для призначень у виконавчу владу. Кандидат на посаду має отримати одночасне «так» від:
- більшості у Верховній Раді;
- уряду;
- президента.
Якщо ця система запрацює, вона автоматично посилить роль кількох фігур у владній вертикалі. Прем’єрка Свириденко, яка вчасно дистанціювалася від Єрмака і перейшла в табір «людей президента», отримує шанс стати одним із політичних важковаговиків. Давид Арахамія, який координував значну частину внутрішньої «революції», зміцнює позиції головного посередника між різними центрами впливу.
Третім ключовим гравцем залишається сам президент. Хто б не очолив Офіс глави держави, ця посада за визначенням залишиться однією з найвпливовіших.
«Деєрмакізація» системи: хто у зоні ризику
Перезапуск вертикалі неминуче тягне за собою кадрові зміни. Після оприлюднення частини «плівок Міндіча», які стосуються розмов навколо впливу на силові та економічні органи, уряд уже втратив двох міністрів – юстиції та енергетики. Тепер у Раді та Кабміні шукають, ким їх замінити.
На чолі Мін’юсту тривалий час бачили голову профільного комітету Дениса Маслова. Однак, коли почали рахувати голоси, виявилося, що підтримка його кандидатури недостатня. На горизонті з’явилося ще одне прізвище – заступниця голови ОП Ірина Мудра.
Вона вже працювала заступницею міністра юстиції, а в Офісі президента відповідає за судову реформу, створення спецтрибуналу для Росії та механізм міжнародних компенсацій для України. Раніше в медіа її називали «людиною, наближеною до Єрмака», але сама Мудра публічно сформулювала свою лояльність інакше:
«Я людина свого роботодавця. Мій роботодавець – держава, тож я людина держави і служу інтересам держави».
За даними співрозмовників у парламенті, ще недавно вона схилялася до дипломатичної кар’єри і розглядала можливість поїхати послом до Ізраїлю. Після відставки Єрмака, кажуть, знову зацікавилася варіантом повернення до уряду.
У кріслі міністра енергетики ситуація ще складніша. Неформально розглядалися дві важковагові кандидатури – голова енергетичного комітету Ради Андрій Герус та керівник «Нафтогазу» Сергій Корецький. Обидва від міністерського портфеля відмовляються.
Публічно бажання очолити Міненерго демонструє скандально відомий депутат Юрій Камельчук. Та в самій «Слузі народу» його прізвище у цьому контексті сприймають радше як анекдот.
«Якщо щось швидко вкрасти, то, можливо, є сенс йти в Міненерго. А якщо не красти, то це колосальна відповідальність і проблеми. Всі розуміють, що далі буде тільки важче, тому охочих небагато – нема дурних», – констатує один із впливових депутатів.
Паралельно у фракції обговорюють й інші можливі відставки. У «Слузі народу» не приховують невдоволення міністром освіти Оксеном Лісовим. Його конфлікт із частиною освітньої спільноти на тлі реформи укрупнення закладів освіти та останньої дискусії щодо зарплат учителів лише посилив ці настрої. Питання про його відставку вже звучало під час спроб «перезавантажити» уряд улітку 2025 року, але тоді Лісовий утримався в кріслі.
У контексті «деєрмакізації» все частіше називають ім’я віцепрем’єра з відновлення України Олексія Кулеби. За кілька років під опікою Єрмака він пройшов шлях від директора департаменту КМДА до міністра та віцепрем’єра. У Раді побоюються, що його прізвище може з’явитися в історії із «плівками Міндіча», тож не виключають варіант його відставки як превентивного кроку.
У неформальних розмовах депутати також говорять про необхідність позбавитися цілої низки фігур, безпосередньо пов’язаних з колишнім головою ОП – зокрема голови Нацкомісії з цінних паперів та фондового ринку Руслана Магомедова, якого називають кумом Єрмака, та окремих очільників ОВА, насамперед у Полтавській та Одеській областях.
Хто сяде у крісло на Банковій
Окремий блок питань – майбутній керівник Офісу президента. На момент відставки Єрмака найвірогіднішим кандидатом називали першого віцепрем’єра Михайла Федорова. Він має власну команду, репутацію реформатора і чітке бачення цифрової трансформації держави.
Водночас його радикальні підходи до кадрових чисток та розлогий список реформ, які він готовий просувати, викликають у президента певні сумніви. За інформацією з владних кабінетів, Зеленський продовжує спілкуватися з кількома потенційними претендентами.
Серед інших фігурують керівник ГУР Кирило Буданов та чинний міністр оборони й експрем’єр Денис Шмигаль. Однак останній варіант називають малоймовірним – Шмигаль лише нещодавно перейшов до Міністерства оборони, де намагається упорядкувати систему закупівель і готується до контрактування озброєння на 2026 рік.
Не виключають у кулуарах і поява «третього варіанта» – наприклад, першого заступника міністра закордонних справ та члена переговорної групи з США Сергія Кислиці.
Кого б врешті не обрали, це рішення доведеться узгоджувати і з парламентом, якщо новий голова ОП нині обіймає міністерську посаду. У такому разі Рада має спочатку звільнити його з уряду.
Повернення до конституційної логіки
Що далі від дня відставки Єрмака, то більше у владних коридорах говорять про зміну атмосфери. Один із впливових «слуг» описує це так:
«Єрмак створював навколо начальника атмосферу зради – переконував, що всі хочуть його кинути і забрати повноваження. Зараз президент повернувся в стан, який був на початку повномасштабної війни. Аж не віриться, що тумблер може так швидко перемкнутись».
Зеленський проводить більше нарад із депутатами, урядовцями, силовиками, частіше спілкується з лідерами фракцій. Двері його кабінету знову відкриті для тих, хто донедавна сприймався як «конкуренти» для Офісу – зокрема для Арахамії чи Федорова.
Фактично на очах стартує спроба реінкарнації парламентсько-президентської моделі, закладеної в Конституції, з її природною конкуренцією гілок влади. Поки що цей процес тримається на спільному пориві і відчутті, що «епоха Єрмака» завершилася.
Чи вистачить запалу, щоб довести перезавантаження до кінця, прогнозувати рано. Очевидно одне – боротьба центрів впливу і пошук балансу між ними можуть стати не слабкістю системи, а її шансом. Адже це зовсім не те саме, що «особисті рішення» одного чиновника, підняті до рівня державної політики. А постійна конкуренція і стримування – це і є основа демократії, до якої Україна намагається повернутися навіть у умовах війни.
