Візит лідерки білоруських демсил Світлани Тихановської до Києва ознаменував остаточний розворот української дипломатії. Офіційні контакти, яких влада уникала роками заради примарного спокою на північному кордоні, тепер стали публічною реальністю. Цей крок не просто тішить опозицію в екзилі, для якої Україна є рольовою моделлю. Він є частиною великої та самостійної гри Києва, де ставки значно вищі за звичайну підтримку сусідів.
Насправді за лаштунками цієї події ховається серйозний розкол між Україною та її ключовими західними партнерами. Сполучені Штати та кілька європейських столиць останнім часом почали активно коригувати свій курс щодо Мінська. Адміністрація Трампа через свого спецпредставника Джона Коула вже досягла звільнення частини політв’язнів, серед яких Сергій Тихановський, Анджей Почобут та Алесь Біляцький. Ціною цього компромісу стало скасування американських санкцій проти авіакомпанії “Белавіа”. Натомість Вашингтон наразі очікує звільнення решти двох тисяч бранців.
Проте білоруський диктатор Александр Лукашенко вимагає значно більшого – відновлення експортних потоків калійних добрив “Білоруськалію”. Трамп та його команда намагалися тиснути на Вільнюс, щоб відкрити литовські порти для транзиту. Ба більше, Білий дім вимагав аналогічних поступок від Києва щодо одеського маршруту, аби використати це як козир у перемовинах з Балтією. Одночасно Емманюель Макрон провів прямі телефонні переговори з диктатором, намагаючись застерегти його від нападу РФ на країни НАТО. Це фактично повернуло Лукашенку статус суб’єкта міжнародної політики.
Україна у цій ситуації зайняла безкомпромісну позицію та категорично відмовила США у транзиті добрив. Замість загравань і пом’якшення обмежень голова МЗС Андрій Сибіга оголосив про можливість запровадження нового пакету санкцій. Наша держава прагне повністю заблокувати звичну гру Мінська у “стратегічну незалежність” від Кремля. Сибіга прямо підкреслив, що білоруський режим занадто інтегрований з Росією, тому будь-які спроби умиротворення є марними. Досвід війни довів правоту Києва, що дає йому моральне право виступати регіональним лідером.
Така жорстка лінія продиктована суто прагматичними безпековими та економічними інтересами української держави. Понад 1000 км спільного кордону, звідки у 2022 році йшов наступ і досі керують ворожими FPV-дронами, вимагають кардинальних рішень. Повне повалення лукашенківської диктатури та відрив Білорусі від РФ дозволить назавжди ліквідувати цю постійну північну загрозу. Тоді як збереження чинної системи лише підживлюватиме спільну військову машину двох агресорів.
Економічні перспективи вільної сусідньої держави для нас також є колосальними. Демократична Білорусь відкриє Україні прямий і швидкий сухопутний шлях до балтійських портів. Це суттєво зменшить нашу нинішню логістичну залежність від Польщі та полегшить експорт. Європейське майбутнє Мінська, про яке заявляють Сибіга та Тихановська, є геополітичною необхідністю для стабільності всього регіону. Наші долі історично пов’язані.
Київ чітко дав зрозуміти, що бачить майбутню білоруську еліту серед добровольців, які зараз воюють у ЗСУ. Полк Каліновського та інші бійці мають стати основою нової держави під час неминучої слабкості РФ. Вікна можливостей у великій політиці відкриваються ненадовго, тому діяти необхідно вже сьогодні. Демонтаж диктатури буде тривалим, але підготовка до нього триває у реальному часі.
Організація візиту Тихановської на тлі міжнародного загострення зруйнувала спроби Лукашенка налагодити сепаратний діалог з Україною. Київ свідомо не зробив диктатору такого подарунка, обравши натомість білоруське суспільство, яке задекларувало свої цінності у 2020 році. Позиція Сибіги на спільній пресконференції продемонструвала нову суб’єктність української дипломатії. Роль самостійного гравця є виправданою.
Звільнення Білорусі залишається нашою життєво важливою метою. Це гарантія майбутнього добробуту.
Місце посіпаки Путіна – на лаві підсудних. Україна довела це світові.
