Українське суспільство досі масово підтримує курс на євроінтеграцію країни. Проте погляди Києва та Брюсселя на цей процес наразі кардинально відрізняються. Жорсткіша та більш вимоглива риторика Володимира Зеленського у спілкуванні з європейськими лідерами часто наражається на повне нерозуміння. Про це з посиланням на власні джерела повідомляє видання Politico. Український президент упевнений, що держава заслуговує стати повноправним членом Євросоюзу вже найближчими роками.
Західні аналітики вказують на глибокі ментальні розбіжності між сторонами. Медіа цитує колишнього американського консультанта української влади, який пояснює позицію Києва. Багато українців та сам Зеленський щиро вірять, що ведуть бій за весь західний світ. З цієї причини вони не бачать потреби пом’якшувати вимоги чи дякувати партнерам. Президент непохитний у думці, що Європа винна Україні. Але лідери ЄС мають зовсім інший погляд.
Схожі тенденції в українському соціумі є цілком очевидними. Оприлюднені травневі тези Politico навряд чи здивували експертів. Глава держави тут фактично озвучує глибинні емоції мільйонів своїх співвітчизників. Позиція Зеленського відображає позицію народу.
Раніше рух до ЄС сприймався виключно як тривалий процес реформ.
Сьогодні ж українці розцінюють майбутній вступ до блоку як заслужену нагороду за стійкість у війні проти Росії. Це повністю ламає колишню багаторічну парадигму інтеграції.
Ще років п’ять або десять тому в суспільстві існував чіткий консенсус щодо правил гри. Євросоюз сприймався як престижний клуб зі своїми суворими стандартами та внутрішніми вимогами. Для інтеграції країна мала старанно вчитися й виконувати всі домашні завдання від західних кураторів. Здійснення реформ було потрібне насамперед самій Україні для подолання цивілізаційного розриву. Нам доводилося послідовно змінювати власну законодавчу та економічну системи.
Нині суспільний фокус змістився в інший бік.
Популярною стала думка, що нація доvela власну європейськість зі зброєю в руках, захистивши розслаблену Європу від навали російських військ. За цим показником українці вважають себе кращими за європейців, які розучилися воювати. Країна переконана, що право на членство здобуте кров’ю.
Сухі оцінки виконання умов на кшталт 9 балів зі 100 тепер не мають значення для суспільства. Життя людей на вівтарі спільної безпеки важать значно більше за бюрократичні звіти.
Брюссель не поспішає приставати на таку логіку. Зокрема, німецький політик пан Мерц відкрито назвав нереалістичними очікування Києва стати частиною ЄС у 2027–2028 роках.
Європа демонструє повну готовність до поглиблення військової співпраці, але категорично відмовляється давати перепустку до блоку виключно за бойові заслуги.
Європейські лідери керуються власною прагматичною логікою. Героїчне утримання лінії фронту на Донбасі не здатне автоматично створити міцні державні інституції. Майстерне володіння FPV-дронами ніяк не замінює верховенство права. Удари по тилах ворога не свідчать про дотримання прав людини.
Воєнний стан взагалі суттєво віддалив державу від ліберальних маркерів Заходу. З об’єктивних причин після 24 лютого 2022 року ключові демократичні процедури опинилися на паузі. У країні помітно зріс рівень правового нігілізму. Корупційні скандали почали спалахувати довкола оборонних закупівель. Самі поняття лібералізму набули негативного забарвлення.
Внесок України у руйнування планів Кремля ніхто на Заході не заперечує. Попри це, у ЄС вважають фінансову та матеріальну підтримку наших військових зусиль цілком достатньою платою.
Там нагадують і про інші серйозні преференції з моменту повномасштабного вторгнення. Союзники тривалий час уникали критики української влади та заплющували очі на правові ексцеси.
Вступ до Євросоюзу є процесом зовсім іншого юридичного рівня. Західні партнери не збираються робити винятків навіть для держав-героїв. Києву все одно доведеться системно працювати над внутрішніми помилками. Потрібно брати приклад із розвинених країн і підтягувати стандарти.
Владі доведеться знову прислухатися до порад європейців і ретельно вчити уроки, як це було до 24.02.2022.
Україні у цих відносинах наполегливо пропонують звичну роль звичайної учениці.
Усвідомлення себе рятівниками Європи заважає повернутися за шкільну парту. Подібний психологічний злам та зіткнення рольових моделей чудово описані у світовій класиці ще 95 років тому.
Роман Еріха Марії Ремарка “Повернення”, виданий 1931 року, ідеально ілюструє цю ментальну прірву. Вчорашні окопники після завершення Першої світової повертаються до цивільного життя. Молоді солдати змушені знову слухати шкільних вчителів, бо бойові ордени не замінюють атестат. Досвід виживання під обстрілами виявився непотрібним під час вивчення хімії чи математики. Фронтовикам важко адаптуватися до вимог цивільних наставників.
“Я оглядаю групу вчителів. Колись вони означали для нас більше, ніж інша люди; не тільки тому, що були нашими начальниками, ні, мы в глибині душі таки вірили їм, хоч і кепкували з них. Тепер же це лише жменька людей похилого віку, на яких ми дивимося з поблажливою зневагою.
Ось вони стоять і знову збираються повчати нас. На їхніх обличчях так прямо і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми набули інших знань – жорстоких, кривавих, страшних і невблаганних. Тепер ми їх могли б дечому повчити, але кому це потрібно!
Якби, наприклад, зараз на цей зал здійснилася штурмова атака, вони б, як кролики, зашниряли б із боку в бік, розгублено та безпорадно; з нас ніхто не втратив би витримку. Спокійно і рішуче ми почали б із найбільш доцільного: замкнули б їх, щоб не плуталися під ногами, а самі б розпочали оборону”.
Сучасне українське суспільство відчуває схожі емоції до європейських політиків. Велика війна суттєво підірвала колишній авторитет західних учителів. Проте наша ситуація має дві важливі відмінності.
По-перше, бойові дії в Україні досі тривають. Нам доводиться поєднувати інтеграційне навчання з перебуванням в окопах. Це значно ускладнює діалог із Брюсселем.
По-друге, Київ абсолютно впевнений у цінності свого кривавого досвіду для самого Заходу. Можлива російська атака на європейські країни вже не здається українцям абстракцією. І ці побоювання мають під собою цілком реальні підстави.
