На 6-му Міжнародному етнографічному фестивалі ОКО, який завершився у Києві та продовжується в Болграді, глядачам показали польську ігрову картину «Люди». Стрічку створили режисери Мачей Шлесицький та Філіп Геллесленд, а перегляд супроводжувався емоційною реакцією зали. Кінооглядач та ветеран Ярослав Підгора-Гвяздовський відзначає, що фільм можна віднести й до етнографії — адже він демонструє, як масові злочини стали етнорисою російської культури.
«Люди» шокують із перших хвилин. Критики вже порівнюють його з радянською стрічкою «Іди і дивись», яка 40 років тому показала злочини нацистів у Білорусі. Цього разу у центрі уваги — воєнні злочини армії РФ в Україні. На відміну від багатьох європейських режисерів, автори фільму не бояться називати росіян нелюдами, варварами та бузувірами.
Сюжет зібраний з реальних свідчень, відео з телефонів, дронів і камер спостереження. На екрані російські військові ґвалтують жінок, убивають дітей, розстрілюють цивільних у машинах, спалюють тіла в мобільних крематоріях, нищать тварин у зоопарках. Усе це втиснуто в 117 хвилин екранного часу, перетворюючи задокументовані факти на художнє кіно, яке неможливо дивитися байдуже.
Стрічка не вдається до відвертого натуралізму — сцени зґвалтувань чи розстрілів не показують крупним планом. Але атмосфера жаху все одно переповнює кадри. Персонажі історії — дівчина з немовлям, лікарка, її польський коханий, незряча дитина, літня жінка — всі стають жертвами війни. Глядач, навіть звиклий до коротких відео у форматі reels, не витримує двох годин суцільної трагедії.
Особливо вражає роль Олександра Яреми, який грає російського інженера пересувного крематорію. Його холодні репліки під час сцени з тілами стають ілюстрацією знецінення людського життя. Інший епізод — розмова української лікарки (Оксана Черкашина) з російським полоненим, який переконаний у «величі Росії», попри очевидні злочини.
«Люди» створюють тріщину у сприйнятті міфу про російську культурну велич, показуючи її як суміш цинізму та системного насильства. Це перший художній фільм про війну в Україні в такому форматі. Його важко рекомендувати, але ще важче — ігнорувати. Стрічка може стати мистецьким свідченням геноциду, який варто показувати світові, щоб ніхто не міг сказати, що «не знав».
