«Американці програли війну вже після війни. Понад бойові втрати їх добили психологічні наслідки – насамперед суїциди», – каже психіатр і психотерапевт Олег Березюк, згадуючи досвід США після В’єтнаму. На його думку, невчасно пролікований посттравматичний стресовий розлад за кілька років переходить у стійкі порушення особистості та «психопатизацію». Саме тому, наголошує лікар, союзники регулярно нагадують Україні про ранні втручання. Питання лише – ким і як, чи вистачає спеціалістів і відділень.
Про невидимі травми війни, чому тил має «служити» ветеранам із ПТСР, та як працює перше в Україні стаціонарне психіатричне відділення при багатопрофільній лікарні – інтерв’ю з керівником напряму ментального здоров’я Центру UNBROKEN у Львові Олегом Березюком.
Хто такий Олег Березюк і чому перше питання – про сон
Березюк уникає медійності – вважає, що надмірна публічність шкодить довірі в терапевтичному кабінеті. Попри управлінські функції, він щодня веде сесії з пацієнтами, і хоче, аби їхній фокус був на лікареві, а не на публічній особі.
Ветерани ж упізнають його за фразою-привітанням: «Як ти сьогодні спав?» Лікар пояснює цю «одержимість» просто: сон – ключовий лікувальний інструмент. Особливо інтервал 00:00–04:00, коли виділяються гормони відновлення та регуляції енергії.
Зустріч із ним у коридорах UNBROKEN руйнує звичний для багатьох образ: замість краватки – сіра футболка, бейдж, джинси. Колись лідер фракції у Верховній Раді, у 2019 році він остаточно повернувся до медицини. «Це моя найважливіша справа. Від того, як ми організуємо психологічну допомогу зараз, залежатиме якість життя країни на десятиліття», – каже він.
Перші місяці повномасштабної – «ми нічого не знаємо»
Початок 2022 року команда Березюка зустріла з професійним шоком: стандартні підходи психотерапії не працювали в обсягах і темпах війни. Довелося визнати очевидне – потрібна інша модель допомоги і ціла система. Так народжувалась ідея комплексного реабілітаційного центру на базі Лікарні Святого Пантелеймона у Львові.
За порадами зверталися до фахівців НАТО, Британської військової реабілітаційної служби, дослідниць Єлю та Гарварду. Найбільше практичної «польової» логіки дали ізраїльські колеги, які живуть у реальності постійної війни. За рік по тому до Львова почали приїздити українські лікарі – переймати досвід.
«Революція в психіатрії»: психіатричне відділення у звичайній лікарні
На подвір’ї лікарні – бійці з ампутаціями, поруч корпус UNBROKEN, з’єднаний із основною будівлею прозорим тунелем. Ним зручно діставатися операційних, а ще – тренуватися ходити на протезах чи вправлятися на візку.
Головна «нестандартність» – стаціонарне психіатричне відділення і амбулаторний Центр ментального здоров’я в структурі багатопрофільної лікарні. «Це принципово нова для України модель: психіатрія – як звичайна клінічна служба поруч із хірургією і терапією», – пояснює Березюк. Тут лікують увесь спектр: від гострих психозів і шизофренії до ПТСР, тривожних і харчових розладів.
Прозорі двері проти стигми
Відразу з порогу – скло, світло і відсутність «режиму». Це концептуально. «Стигму зробила радянська каральна психіатрія, де «лікарню» асоціювали ізоляцією та безпорадністю. Сучасні препарати й підходи прибрали необхідність такого утримання», – каже лікар. Усередині – 13 двомісних палат (часто додають третє ліжко), дві наглядові кімнати, музика, нейтральний аромат, велика зала для групових занять, кабінети індивідуальної терапії.
ПТСР: 20% фармакології і 80% психотерапії
У клініці базовий протокол – поєднання медикаментів із психотерапією. «Травми війни лише на 20% лікуються пігулками, решта – це психотерапевтичні інтервенції», – наголошує Березюк. Тому лікарі інших відділень регулярно консультуються з психіатрами, а пацієнти психіатрії паралельно проходять обстеження в неврологів, нейрохірургів, терапевтів.
Кейс, який він часто наводить: молодий боєць із нічними кошмарами після хірургії. «Сказали – спершу нога, потім «голова». Насправді все навпаки: ми стабілізували психіку за два тижні – і за місяць він уже виписався. Бо нога «гниє» тут», – показує на скроню лікар.
Хто і чому відмовляється від допомоги
Щопонеділка команда ментального здоров’я оглядає всіх нових пацієнтів із бойовими травмами. У близько 40% виявляють клінічні психічні розлади – від гострого стресу до ПТСР. Лікування йде паралельно з хірургією чи ортопедією. Водночас до 30% військових спершу відмовляються: «У мене дах не поїхав».
Тут працює «народна дипломатія»: ті, хто вже спробував терапію, переконують побратимів. Буває, лікар просить колишнього пацієнта «привести за руку» командира чи друга. Авторитет і довіра – найкращі мотиватори.
Скільки ПТСР і від чого він залежить
Повної статистики немає – у поле зору потрапляють переважно поранені. Та досвід UNBROKEN за перший рік співпав із даними НАТО: ПТСР мають близько 30% поранених і приблизно 20% тих, хто воював без поранень. «Я би сказав, 90% людей, які були на передовій і зазнали хоча б помірної травматизації, потребують психологічної допомоги», – додає Березюк.
Тип травми суттєво впливає на ризики. Парадоксально, але серед людей із ампутаціями менше ПТСР – їх «тягне» сильна мотивація до відновлення. Натомість у тих, хто мав проникаючі поранення, показник зростає до 70–80%. Роль відіграє біль, фантомні відчуття, порушення сну, метаболічні зсуви – усе це підсилює психічні симптоми.
Як розпізнати ПТСР і чому «замовчування» не лікує
Типові ознаки – самоізоляція, безсоння, кошмари, повторювані спогади, агресивні реакції. Важливо: ПТСР проявляється не відразу, зазвичай через 1–2 місяці після події. Якщо симптоми стартують раніше – це гострий стресовий розлад.
«ПТСР – це неадекватна реакція на те, чого вже немає. Події минули, людина в безпеці, а мозок живе ніби серед бою», – пояснює лікар. Бажання «все забути» – теж симптом. Наслідок такого уникання – виснаження, психосоматика, зрив на ґрунті робочих чи сімейних тригерів. Далі – алкоголізація, і допомогти стає набагато складніше.
Скринінг і терапії: від експозиції до арттерапії
На вході – скринінг-анкета: десятки питань і бальна шкала. Так визначають вираженість і тип розладу – тривожний, інтрузивний чи депресивний. «Без роботи з найболючішими спогадами вилікувати ПТСР неможливо. Не стирати – переосмислювати», – каже Березюк.
Ключовий інструмент – експозиційна терапія: пацієнт поетапно і багаторазово проговорює «ядро» травми. Зазвичай вистачає 5–7 сесій, аби мозок припинив реагувати панікою на згадки. Паралельно застосовують EMDR, тілесно-орієнтовані підходи, магнітну стимуляцію, групові заняття, арттерапію. Остання для лікаря – як рентген: за малюнком видно динаміку агресії, тривоги, появу раціонального контролю.
Фактор, про який забувають: контузії
Окрема проблема – черепно-мозкові травми легкого ступеня. Їх часто не фіксують у документах, хоча «майже кожен» пацієнт із ПТСР має в анамнезі контузії. «Під час акустичної травми розриваються зв’язки між нейронами. Мозок фактично змінюється і починає старіти швидше. Якщо не втрутитися, психотерапія «не лягає» на такий ґрунт», – пояснює Березюк.
Тому починають із відновлення синхронності півкуль – нейропсихологічні вправи для очей, голови, рук, тренування нейромереж. Додають нейрофідбек на базі ЕЕГ – пацієнт «навчає» кору працювати знову. На практиці перші поліпшення видно за два тижні.
Команда і протоколи: інколи працюють шестеро фахівців одночасно
У Центрі ментального здоров’я – 12 терапевтичних кабінетів і зала для груп. У штаті – психіатри, психотерапевти різних шкіл, нейропсихологи, фахівці з тілесно-орієнтованої терапії, арттерапевти. Протокол гнучкий: для когось достатньо психіатра і психотерапевта; у складних кейсах додають нейропсихолога, експозиційного терапевта, тілесного спеціаліста й арттерапевта.
Несподівані інструменти теж працюють: наприклад, ткацький верстат. Координація рук і ніг стимулює нейропластичність, а монотонна дія заземлює і заспокоює.
Коли стає легше і що робити, аби не повернутися по допомогу знову
За правильно підібраного протоколу стабілізація настає на 3–4 тижні. Рецидиви трапляються, коли пацієнти ігнорують «домашнє завдання» – зміну стилю життя. «Сьогодні базові розлади лікуються не пігулками, а звичками», – підкреслює Березюк.
- Соціальність – підтримувальні стосунки, які мотивують.
- Освіта – постійне пізнання нового, не лише академічного.
- Фізична активність – помірний, але системний рух усього тіла.
- Сон – регулярний режим, особливо інтервал 00:00–04:00.
- Харчування – мінус алкоголь і надлишок цукру, які руйнують нейрони.
«Служіння» ветеранам – завдання тилу
Як цивільним взаємодіяти з людьми, що пройшли війну? «Вони служили нам. Тепер ми маємо служити їм», – відповідає лікар. Часто родина чекає «того самого» чоловіка чи дружину, яких знала до мобілізації. Але людина, що пройшла фронт, уже інша – це треба прийняти й підтримати.
За Березюком, адаптація ветеранів – інтерес самого суспільства. Це люди з унікальним досвідом подолання смерті, із загостреною чесністю і принциповістю. Натомість вони можуть реагувати інакше, різкіше. Правило просте: не повчати, не робити зауважень, не ставати тригером. Краще запитати – «Чим допомогти?» А якщо не готові – просто дайте простір.
Чому ми не маємо програти війну «після фронту»
Березюк звертається до історії США після В’єтнаму – там втрати від психологічних наслідків перевищили бойові. «Ми не маємо права повторити цю помилку. Ранні втручання, доступність психіатрії в загальних лікарнях, мультидисциплінарні команди – це не «про хороше», це про виживання країни», – підсумовує лікар.
Матеріал підготовлений у межах проєкту Hub Bucharest Project за підтримки МЗС Франції за участі CFI, Agence française de développement médias.
