Вже понад три з половиною роки триває повномасштабна війна проти України. Коли вона завершиться і якою буде ціна перемоги – сьогодні не може сказати ніхто.
Втім, варто поставити інше запитання: чи стала наша країна успішнішою після 24 лютого 2022 року?
Одні відповідають ствердно. Адже Україна вже четвертий рік стримує армію ядерної держави, не здається й не опускає зброю. Вона доводить світові, що сила нації вимірюється не лише економічними показниками. Українці відроджують ідентичність, повертаються до власного коріння, створюють нові зразки озброєнь та впроваджують новітні методи війни. Україна знову змінює правила гри, за якими доведеться жити цілій планеті.
Проте інші категорично заперечують. На їхню думку, агресія Росії відкинула державу далеко назад. Десятки тисяч загиблих і скалічених, зруйновані міста, мільйони людей, які залишили країну, — це ціна, що розмиває будь-які уявлення про успіх. Країна збідніла, правовий нігілізм набув гротескних форм, а відтік населення лише зростає. Ті, хто не може виїхати легально, шукають будь-які шляхи, аби втекти.
Який з цих поглядів справедливіший? Все залежить від того, що вважати «успішністю». Одні люди орієнтовані на ідеали та боротьбу, інші — на спокій і комфорт. І це протиставлення характерне не лише для українців.
За 34 роки незалежності Україна пройшла шлях від маловідомого пострадянського уламка до держави, яка протистоїть ядерному ворогу та постійно в епіцентрі світових новин. Втім, існує ще один приклад. Афганістан — країна, яка за ті ж три з половиною десятиліття змусила відступити дві ядерні наддержави. У 1989 році радянські війська покинули його територію, а у 2021 році пішли американці. Для однієї імперії ця поразка стала фатальною. Афганістан довів свою суб’єктність і здобув світову славу.
Але за цією славою стоїть жорстока реальність. Афганістан і досі серед найбідніших держав планети. За ВВП на душу населення він посідає 191 місце у світі, а за тривалістю життя – останнє. Кількість афганських біженців перевищує десять мільйонів. Для «Талібану» це країна-переможець, що повертається до духовних витоків. Для мільйонів простих людей – це лише відчай та втеча.
Афганський приклад — крайній, але показовий. У світі завжди існує розрив між баченням пасіонаріїв та бажаннями звичайних обивателів. Один цінує боротьбу та ідеали, інший прагне спокійного й забезпеченого життя.
Цей антагонізм видно в будь-які часи. Наприклад, у 1980 році, коли Афганістан тільки починав боротьбу з СРСР, а Україна ще входила до його складу. Тоді обивательський погляд віддавав перевагу Швейцарії, Люксембургу чи скандинавським країнам як втіленню добробуту. Але з точки зору пасіонаріїв фаворитом був В’єтнам.
В’єтнам у 1970-х здобув низку перемог: у 1973 році вигнав американців, у 1975-му об’єднав країну, у 1978 році зупинив кривавий режим червоних кхмерів у Камбоджі, а в 1979 році дав відсіч вторгненню Китаю. За десятиліття країна зуміла вистояти проти двох ядерних держав і подвоїти свої території. І все ж у той самий час почалася гуманітарна катастрофа. Світ дізнався про «людей з в’єтнамських човнів». Сотні тисяч залишали країну, ризикуючи потонути чи стати жертвами піратів. За оцінками ООН, понад 200 тисяч загинули у морі. Для світу цей факт став яскравішим показником в’єтнамської поразки, ніж будь-які перемоги армії Ханоя.
Схожий розрив відчувається й в Україні. Частина пасіонаріїв зневажливо ставиться до тих, хто цінує спокій і особистий комфорт. У хід йдуть образливі визначення – «73%», «малороси», «партія ухилянтів», «бидло». Але навіть у часи війни країна не може цілком відкинути потреби обивателя. Бо сучасний світ вимагає дбати про базові стандарти життя. І після перемоги, якщо Україна залишиться демократичною, саме критерії обивателя поступово вийдуть на перший план.
Пасіонарії ж прагнуть писати історію та йти до великих звершень, не озираючись на більшість. Але щоб це стало реальністю, вони повинні отримати владу, співмірну з тією, яку мають «Талібан» чи компартія В’єтнаму.
