«Людину з маленькою бомбою називають терористом. Людину з великою бомбою – державним діячем». Цю дотепну й гірку формулу нерідко приписують ірландському письменнику Брендану Бієну. У підліткові роки він пристав до бойовиків ІРА, а восени 1939 року британська поліція затримала його в Ліверпулі з вибухівкою. Вирок – три роки ув’язнення. Історична іронія полягає в тому, що подальші десятиліття не раз доводили: власник великої бомби теж може опинитися на лаві підсудних.
Коли запас «великих бомб» виявляється недостатнім, щоб відвернути повний військовий крах, учорашній «державник» легко стає підсудним. Так було з лідерами Третього Рейху у 1945–1946 роках, так завершився шлях Саддама Хусейна у 2003–2006. Проте існує особливий різновид «великої бомби», що здатен дарувати її володарю стабільний імунітет від арештів та трибуналів, змушуючи інших не карати, а домовлятися.
Йдеться про ядерну зброю. Вона не гарантує перемоги на полі бою, зате у сучасному світі ефективно відгороджує від капітуляції, окупації та міжнародного суду. Невипадково з 1960-х у глобальній політиці вкорінилась думка: загнаного в кут власника атомної кнопки не можна доводити до відчаю – інакше він ризикне зірвати катастрофу планетарного масштабу.
Повномасштабна агресія Росії проти України зробила цю логіку особливо наочною. Щойно російська армія потрапляла у скрутне становище, Кремль вихоплював свою «велику бомбу» – нагадував про ядерний статус, лякав Захід «непередбачуваними наслідками» і вимагав поступок. Цей шантаж став ритмом війни, звичним тлом дипломатичних дискусій та військових рішень.
Парадоксально, але майже єдина країна, де подібні ультиматуми перестали справляти враження, – це Україна. Наше суспільство дедалі частіше сприймає ядерні погрози як блеф. Більше того, лунають голоси, що російський ядерний арсенал нібито розсипався й не становить реальної небезпеки. Подібні оцінки можна почути, зокрема, й від Оксани Забужко, яка не раз різко висловлювалася щодо ядерного питання РФ.
Та варто пригадати початок 2022 року. Тоді переважна більшість українців не вірила у повномасштабне вторгнення. Сумнівалися не через готовність до удару, а тому що вважали – Кремль не відважиться. Миліони відмахувались, говорили про «нагнітання» Заходу й планували травневі пікніки. Так було психологічно зручніше. Нинішня впевненість, що Москва за жодних умов не застосує атомну зброю, з тієї ж категорії бажаного, підміненого заспокійливою вірою у «здоровий глузд» противника.
Західні столиці, натомість, виходять з протилежного: імовірність ядерного сценарію ніколи не дорівнює нулю. В екстремальній ситуації кожен агресивний режим з атомною бомбою – включно з російським – здатен розглядати її як останній аргумент. Звідси обережність у рішеннях, нескінченні «червоні лінії» й схильність до перестраховки, яка далеко не завжди виявляється коректною, але визначає темп підтримки України.
Постає спокуса поставити радикальне запитання: чи можна назавжди позбутися ядерного шантажу? Чи дозволено, зрештою, поводитися з власниками атомної зброї як із терористами та воєнними злочинцями? Чи має цивілізований світ інструменти для такого примусу? Поки що подібні відповіді живуть радше в кінематографі та літературі, ніж у практичній політиці.
Промовистий приклад – антирадянський трилер Едуарда Тополя «Завтра в Росії» (1988). Автор малює реакційний путч у СРСР, прихід до влади «патріотичного уряду Стрижа та Митрохіна», спротив і криваве громадянське протистояння на Уралі та в Сибіру. Після того, як нова влада б’є по Кургану трьома тактичними ядерними ракетами, колективний Захід вирішує втрутитися. Президент США у романі звертається до нації, оголошує розгортання авральної космічної системи ПРО SDI та повідомляє про десант НАТО в районі Жигулів для арешту «ядерних терористів».
Українському читачеві такий сюжет може здаватися привабливою мрією. Однак він тримається на фантастичних передумовах. По-перше, на віру в повстання росіян проти диктатури. По-друге – на безумовний технологічний успіх Strategic Defense Initiative. У реальності ж проєкт SDI виявився надзвичайно дорогим і технологічно проблемним, а в 1990-х його фактично згорнули. «Космічної парасольки», що майже гарантовано збиває ворожі ядерні ракети на старті, так і не створили.
У ХХІ столітті ця колізія нікуди не зникла. Навіть коли у 2025 році Дональд Трамп оголосив про ініціативу Golden Dome, концептуально схожу на рейганівську SDI, перспектива «непробивного щита» лишається розмитою. Надійної технології, яка б забезпечила близьку до стовідсоткової впевненість у перехопленні, людство досі не має. А без такої гарантії ніхто не ризикне висаджувати десант у ядерній державі й нейтралізовувати її керівників відкритою силою.
Якщо дивитися прагматично, більш реалістичним виглядає не знищення боєзарядів, а виведення з гри осіб, здатних віддати наказ на їх застосування. Проте й тут не існує жодних абсолютних запобіжників: навіть найпотужніші спецслужби світу не дадуть гарантій повної ефективності таких операцій і відсутності непередбачуваних наслідків.
Отже, принаймні в осяжній перспективі ядерна бомба лишається своєрідною охоронною грамотою для авторитарів, які воліють називатися «державними діячами». Кожен випадок безкарного шантажу зміцнює віру у дієвість цієї «грамоти» – і підштовхує нових гравців до спокуси здобути власний атомний аргумент.
Нездатність колективного Заходу довести справу до логічного фіналу у протистоянні з кремлівським режимом лише підсилить це переконання. Відтак охочих приєднатися до ядерного клубу більшатиме, а ризик того, що колись хтось із таких «державників» таки натисне на кнопку, неминуче зростатиме. І це головний сенс афоризму про «велику бомбу»: вона не робить людину державником – вона лише змушує світ поводитися з нею так, наче вона ним стала.
