Для Осло війна в Україні давно перестала бути далекою кризою на сході Європи. У норвезькій логіці це той самий стратегічний простір, що й Арктика, Північна Атлантика, російські бази на Кольському півострові та морські маршрути, за якими Москва виводить свої сили в океан.
Саме тому нові заяви Володимира Зеленського про безпекову роль Норвегії не виглядають випадковими. Президент України говорить про ширшу архітектуру європейської оборони, де країни поза ЄС можуть стати не додатком, а одним із ключових елементів сили.
У цій формулі він називає чотири держави – Велику Британію, Україну, Туреччину та Норвегію. На його думку, саме з ними Європа здатна контролювати моря, краще захищати небо і мати найбільші сухопутні сили. Без України та Туреччини, за логікою Зеленського, Європі буде важко зрівнятися з Росією у військовому вимірі. А в поєднанні з Британією і Норвегією цей потенціал стає значно сильнішим.
Цю думку він озвучував не один раз. Спочатку – для іноземної аудиторії в розмові з британським подкастом The Rest is Politics, потім – в інтерв’ю “телемарафону” 21 квітня. Там президент прямо сказав, що ці чотири країни можуть посилити ЄС, але й окремо є сильним союзом.
Тепер ця теза виглядає не як імпровізація. Вона радше схожа на елемент нової української стратегії, яку Банкова починає артикулювати дедалі чіткіше. І в цій стратегії норвезький напрямок має особливу вагу.
14 квітня 2026 року Україна і Норвегія підписали декларацію про оборонне партнерство. На перший погляд – ще один документ серед багатьох домовленостей воєнного часу. Але контекст важливіший. У Європі одночасно рухаються кілька великих процесів: війна на Близькому Сході, розмови про можливий відхід США від частини зобов’язань у НАТО, невирішене питання Гренландії, політика Дональда Трампа і загальне відчуття, що старі гарантії безпеки вже не працюють автоматично.
На цьому тлі Норвегія для України – не просто донор. Це країна, яка сама межує з Росією, живе поруч із її військовою інфраструктурою і розуміє, що український фронт впливає на безпеку півночі Європи не менше, ніж заяви в Брюсселі чи Вашингтоні.
Від швидкої допомоги до довгої стратегії
Після початку повномасштабного вторгнення Норвегія швидко включилася в підтримку Збройних Сил України. Спочатку йшлося про найнеобхідніше: переносні зенітно-ракетні комплекси, протитанкові засоби, боєприпаси радянських і натовських калібрів, засоби зв’язку, спорядження та захист.
Це був етап термінових рішень. Треба було втримати фронт, стабілізувати оборону, закрити найгостріші потреби. Паралельно Норвегія долучилася до підготовки українських військових у межах багатонаціональних тренувальних місій.
Згодом підтримка стала системнішою. У 2024 році фінансування зросло, а серед пріоритетів виразніше з’явилися ППО, зокрема NASAMS, безпілотні системи, засоби протидії дронам, морська безпека, розвідка та інтеграція України у логістичні й навчальні ланцюги НАТО. До початку 2025 року загальний обсяг норвезької військової допомоги сягнув приблизно 1,8 млрд євро.
Окремою рамкою стала “Програма підтримки Нансена для України”. Її створили у 2022 році як довгостроковий механізм підтримки, названий на честь нобелівського лауреата Фрітьйофа Нансена. За час роботи програма неодноразово змінювала обриси, а її фінансування збільшувалося.
Втім, критика також була. Частина оцінок стосувалася того, що Норвегія, маючи значні нафтогазові доходи, могла б допомагати Україні ще масштабніше.
У 2025-2026 роках ця дискусія отримала новий поворот. Норвегія перейшла від окремих пакетів до планування війни на виснаження. У 2025 році було ухвалено рішення про додаткові 50 млрд норвезьких крон, або 2,65 млрд євро. У 2026 році – ще 70 млрд крон, тобто 3,7 млрд євро.
Загалом до кінця 2026 року фінансова підтримка має перевищити 19,4 млрд євро. Додатково передбачено 400 млн доларів на енергетику та 200 млн доларів бюджетної підтримки.
Ці цифри показують головне: Осло виходить із того, що війна не завершиться швидким політичним жестом. Норвезький підхід дедалі більше спирається на боєприпаси, протиповітряну оборону, стійкість ЗСУ та здатність України воювати в середній і довгій перспективі.
Арктичний вимір української війни
Щоб зрозуміти, чому Україна настільки важлива для Норвегії, достатньо подивитися на карту. Норвегія – північний фланг НАТО, один із ключових постачальників енергоресурсів для Європи і держава, яка безпосередньо стикається з російською військовою присутністю біля своїх кордонів та територіальних вод.
Арктика і Північна Атлантика – не абстрактна географія. Це зона, де перетинаються інтереси Росії та Норвегії: ресурси, морські комунікації, виходи в океан, базування російських стратегічних сил.
Один із найпоказовіших прикладів – архіпелаг, який у російській традиції називають Шпіцбергеном, а в сучасній міжнародній практиці та самій Норвегії – Свальбардом. Норвегія перейменувала його близько 100 років тому, коли отримала суверенітет над цією територією. Але Росія, а раніше СРСР, зберегла там особливі права.
Ці права спираються на договір 1920 року. У радянському праві він відомий як “Шпіцбергенський трактат”, у міжнародному – як Свальбардська угода. Документ став частиною повоєнного врегулювання після Першої світової війни.
За цим договором архіпелаг перебуває під суверенітетом Норвегії, але Росія має право на безвізовий доступ і господарську діяльність на островах. Оскільки така діяльність є умовою перебування, збитковий видобуток вугілля в російському Баренцбурзі підтримується державними субсидіями.
Для Москви це не лише економіка. Основна мета – зберігати стратегічний плацдарм у демілітаризованій зоні НАТО, впливати на арктичні морські шляхи і мати аргументи для оскарження норвезького контролю над шельфом та виключною економічною зоною.
Свальбард також важливий як повітряний і морський вузол Арктики. Звідти Норвегія і НАТО можуть спостерігати за прилеглими акваторіями Баренцового, Норвезького та Гренландського морів. Саме через ці води проходять маршрути виходу російських стратегічних сил із Кольського півострова.
Тому українська війна для Норвегії – не “чужий фронт”. Стійка Україна зв’язує значну частину російських ресурсів і зменшує можливості Москви діяти на інших напрямках, зокрема в Арктиці. Це вже не лише питання солідарності. Це питання власної безпеки.
Партнерство стає взаємним
Безпекова підтримка України має і політичне оформлення. У 2024 році Київ та Осло підписали міждержавну безпекову угоду, яка закріпила довгостроковий характер партнерства. У документі безпека України прямо пов’язана з безпекою Європи, а російська агресія визначена як системна загроза міжнародному порядку.
Йдеться не тільки про передачу зброї. Підтримка України стала частиною стратегічної політики Норвегії – з інтеграцією у бюджет, оборонне планування і співпрацю в межах НАТО.
Окремий акцент – на формуванні сумісних і стійких Сил оборони України та їхній інтеграції в євроатлантичну систему безпеки. Також фіксується координація санкційної політики і притягнення Росії до відповідальності.
На практиці ця співпраця вже не є односторонньою. Норвегія навчала українських військових – від командирів підрозділів до операторів NASAMS. Але досвід фронту змінює і норвезьке бачення власної оборони.
Українське застосування NASAMS показало, що система може працювати у складніших сценаріях, ніж передбачалося раніше, зокрема проти цілей з елементами аеробалістичної траєкторії. Цей досвід уже впливає на підходи до використання системи в самій Норвегії.
Ще один напрям – безпілотники. Наприкінці 2025 року було підписано угоду про виробництво дронів на території Норвегії. Це не просто заводська кооперація, а спроба вбудувати український бойовий досвід у нові технологічні рішення.
Важливою залишається і пряма комунікація між військовими структурами. Йдеться про взаємодію генеральних штабів, спільні підходи до стратегічних комунікацій і контакти між головнокомандувачами – Олександром Сирським та Ейріком Крістофферсеном.
У підсумку між Україною та Норвегією вже сформувався спільний геостратегічний інтерес. Він проявляється у міждержавних домовленостях, довготривалих бюджетних рішеннях, військовій підготовці, виробничих проєктах і спільному переосмисленні сучасної війни.
Саме тому ідея ширшого формату за участю України, Норвегії, Великої Британії та Туреччини виглядає не теоретичною конструкцією. На норвезькому прикладі видно: окремі елементи такого союзу вже працюють. Просто тепер їх намагаються назвати вголос.
