Через одинадцять років після початку російської агресії Північноатлантичний альянс остаточно трансформувався з бюрократичної структури, що шукала економію, на потужний воєнний механізм. Генеральний секретар Марк Рютте 26 березня представив підсумковий документ за 2025 рік, де головними акцентами стали тотальна мілітаризація європейських союзників та визнання Росії прямою загрозою. Для України цей звіт несе як безпрецедентну технічну підтримку, так і чергову порцію дипломатичного очікування.
Аналіз 74-сторінкової доповіді у порівнянні з документами минулих років виявляє колосальну прірву в підходах Брюсселя. Якщо у 2013 році Альянс займався скороченням штатів та оптимізацією витрат у надії на “нову фазу” з Москвою, то сьогодні пріоритетом стала розбудова воєнної економіки. Європейські країни припинили покладатися виключно на США, прискорено розвиваючи власну здатність до самооборони. Утім, один аспект залишився майже незмінним – політичне небажання негайно вирішити питання українського членства.
Марк Рютте констатує, що 2025 рік відкрив “новий розділ” в історії організації. Безпекове середовище стало складнішим, а Росія – безрозсуднішою. У звіті прямо вказується, що агресія Кремля проти України отримує підживлення з боку Білорусі, Ірану, Північної Кореї та Китаю. Окрім бойових дій, Альянс фіксує постійні спроби дестабілізації через кібератаки, диверсії на інфраструктурі та порушення повітряного простору держав-членів.
Реакція на ці провокації, за словами генсека, стала швидшою та рішучішою. НАТО суттєво наростило чисельність сил швидкого реагування на всіх напрямках – суші, морі та в небі. Ключовим інструментом допомоги Києву у 2025 році став Перелік пріоритетних потреб України (PURL), який дозволяє союзникам оплачувати американське озброєння для ЗСУ. Рютте підкреслив, що саме потужність США забезпечує ту вогневу силу, яка дозволяє Україні тримати фронт.
Від партнерства до протистояння
Ретроспективний погляд на звіти НАТО нагадує про тривалий шлях “стратегічного прозріння”. У 2013 році за Андерса Фога Расмуссена панувала концепція “розумної оборони”, спрямована на виживання в умовах фінансової кризи. Тоді НАТО та Росія ще проводили спільні антитерористичні навчання та боролися з наркотрафіком, базуючись на домовленостях Лісабонського саміту про співпрацю.
Першим “холодним душем” став 2014 рік та окупація Криму. Хоча Єнс Столтенберг у своєму першому звіті вже говорив про кризу, реакція Альянсу була виключно мирною. Тодішня допомога Україні обмежилася створенням п’яти трастових фондів для освіти військових та кількома науковими проєктами з мізерним бюджетом у 10 мільйонів євро. Москва все ще сприймалася як партнер, якого можна переконати повернутися до правил.
Період з 2015 по 2021 рік можна назвати часом стратегічної інерції. НАТО вперто трималося за “двоколійний підхід”: посилення оборони поєднувалося з відчайдушним пошуком політичного діалогу з Кремлем. Навіть у звіті за 2015 рік стверджувалося, що між потужністю Альянсу та конструктивними відносинами з Росією немає суперечностей, а контакти між військовими лідерами обох сторін тривали.
Лише у 2018 році в офіційній риториці з’явилася жорстка критика. На це вплинули не лише події в Україні, а й отруєння в Солсбері та ескалація в Керченській протоці. Проте навіть тоді документи НАТО продовжували наполягати на “цілеспрямованому діалозі”. У 2019-му Альянс знову висловлював стурбованість гібридними тактиками РФ, але формально не відмовлявся від спроб домовитися.
Ситуація зайшла в глухий кут у 2020 році, коли Москва сама почала ігнорувати засідання Ради Росія – НАТО. Попри засудження отруєння Навального та активності РФ у Сирії і Лівії, Брюссель тримав двері відчиненими. Крапку поставив 2021 рік: Росія закрила місію в Брюсселі та припинила роботу офісів НАТО в Москві, остаточно обірвавши лінії зв’язку перед великою війною.
Повномасштабне вторгнення у 2022 році миттєво зруйнувало залишки ілюзій. На Мадридському саміті Росію офіційно визнали найважливішою загрозою. Тон звітів Столтенберга за 2022-2023 роки змінився на безкомпромісний: жодного партнерства, поки Кремль не припинить агресію та не почне виконувати міжнародне право. НАТО припинило шукати діалог, зосередившись на стримуванні.
Допомога Україні також пройшла еволюцію – від хаотичних поставок на початку 2022 року до передачі важкої бронетехніки у 2023-му. Проте тривалий час Альянс як організація надавав лише нелетальне спорядження – пальне та аптечки через Комплексний пакет допомоги (CAP). Уся зброя йшла через двосторонні домовленості або формат “Рамштайн”, який формально був поза структурами Брюсселя.
Справжній злам відбувся у 2024 році з приходом Марка Рютте. НАТО інституціоналізувало підтримку, створивши структуру NSATU. У Вашингтоні союзники зафіксували мінімальну фінансову планку допомоги Україні – 40 мільярдів євро на рік. Це стало переходом від добровільних внесків до системних зобов’язань Альянсу як єдиного цілого.
Нова реальність оборонних витрат
На презентації звіту-2025 у Брюсселі Рютте оголосив про історичне рішення Гаазького саміту: тепер цільовий показник оборонних інвестицій становить 5% ВВП. Цей план розрахований до 2035 року. Він передбачає, що 3,5% піде безпосередньо на армію, а 1,5% – на захист критичної інфраструктури та цивільну стійкість. Це відповідь на те, що світ став набагато небезпечнішим.
Показники 2025 року вже б’ють рекорди: вперше в історії всі члени Альянсу виконали стару норму у 2%. Більше того, витрати Європи та Канади зросли на 20% лише за останній рік. Така активність пояснюється постійними спробами Росії розколоти західні суспільства через втручання у вибори та інформаційні операції, що Рютте назвав прямою перевіркою Альянсу на міцність.
Практичною відповіддю на загрози стали нові військові місії “Східна варта” та “Балтійська варта”. Це пряма реакція на диверсії на підводних кабелях та постійні порушення кордонів літаками РФ і Білорусі. У цих місіях НАТО активно впроваджує інновації – від масового використання дронів до новітніх систем радіоелектронної боротьби для протидії безпілотникам.
Щодо перспективи членства України, позиція генсека залишилася стриманою. Рютте підтвердив чинність “шляху до НАТО”, визначеного ще у 2024 році, але визнав, що процес потребує часу. Головною перешкодою залишається позиція окремих союзників, які досі не готові бачити Україну в Альянсі. “Наразі це не стоїть на порядку денному”, – резюмував очільник організації.
