Відомий польський режисер Ян Клята — особистість, навколо якої вже не перший рік вирують пристрасті. З одного боку — класик європейського театру, з іншого — експериментатор, провокатор і голос незручних запитань. Цієї весни він провів режисерську лабораторію у Києві, зустрівся з українськими митцями та поділився своїм баченням ролі мистецтва у часи катастроф.
Після офіційного призначення директором Національного театру у Варшаві, Клята одразу вирушив до України. У Києві він спілкувався з українськими режисерами, проводив відкриті зустрічі й занурювався у досвід митців, які творять під загрозами бомбардувань.
Театр між традицією та сучасністю
У Польщі Кляту вважають людиною-епохою. Вистави на заводах, інтерпретації класики крізь політичну оптику, конфлікти з релігійними організаціями, обструкція в медіа — все це вже давно стало частиною його біографії. Тепер він готується керувати одним із найстаріших театрів Європи — Національним театром у Варшаві.
В інтерв’ю Клята пояснює, що прагне поєднати найкращі моделі театральних інституцій Заходу: французьку консервативну традицію та британську відкритість. «Театр не повинен бути музеєм. Його місце — між повагою до минулого і діалогом із теперішнім», — зазначає режисер.
«Кожен театр — політичний»
На запитання про політичність мистецтва Клята відповідає без вагань: «Театр від самого свого народження був політичним». Він згадує і афінські драми, і виставу «Троянки» Евріпіда, яку сам нещодавно ставив як антивоєнну відповідь на агресивну політику сучасності. Його підхід — говорити про війну не через пропаганду, а через особисту перспективу тих, кого не чують: жінок, цивільних, митців.
Для Кляти театр — це простір, де не діють закони зручності. Він переконаний: якщо сцена не викликає протесту, значить, вона не доторкається до істотного.
Мистецтво і спротив
Зі слів Кляти, польський театр останнього десятиліття зазнав двох потужних ударів: репресивної політики консервативної влади та пандемії. Він згадує, як праворадикальні активісти намагалися зірвати вистави, як акторів ображали на вулицях, і як сам опинився в «чорному списку» митців.
Попри це, режисер вважає, що саме спротив є рушієм театру. У Кракові глядачі захищали вистави фізично, попри тиск і загрозу насильства. Ці події, за його словами, стали виявом реального громадянського діалогу — того, якого так не вистачає в театрах Заходу.
«Ваша війна — це і наше випробування»
Під час перебування у Києві Клята не приховував емоцій. Він зізнавався, що вражений стійкістю українських митців і глядачів, які, попри війну, приходять у театри — не для розваги, а для глибокого переживання реальності. Саме ці зустрічі, на його думку, очищують і нагадують, що історія не закінчилась.
«Я думав: чи, дивлячись на Київ, я не бачу Варшаву майбутнього? Ми не можемо вдавати, що війна нас не стосується», — говорить Клята. І додає, що роль митця у такі моменти — бути канаркою в шахті, яка першою перестає співати, коли щось іде не так.
Роль мистецтва у світі травм
На завершення Клята торкається теми, яку часто оминають: як мистецтво може подолати різність досвідів — між військовими і цивільними, поляками й українцями, між тими, хто пережив війну, і тими, хто лиш спостерігає. Він наголошує: театр — не терапія, а спосіб передати складні досвіди так, щоб вони були зрозумілими іншим.
Як приклад наводить активізм своєї доньки у кліматичних рухах: як перетворити досвід протесту і вуличної боротьби на ефективну театральну мову? Відповідь — через метафору, через сміливість виходити за межі звичного. Через мистецтво, яке не боїться тиші після канарки.
