Рішення істориків Марсі Шор та Тімоті Снайдера залишити Єльський університет і перебратися до Канади викликало жваве обговорення в інтелектуальних колах, зокрема серед українських дослідників. Адже обидва професори — важливі голоси у формуванні західного бачення української історії та сучасності.
У розмові з літературознавицею Богданою Романцовою для УП.Культура, Марсі поділилася думками про революцію, мову, відповідальність, війну — і страх за долю демократії у США.
«Майдан був екзистенційною трансформацією»
Шор вважає Революцію гідності переломним моментом не лише для України, а й для сучасної історії загалом. На її думку, протест 2013–2014 років не просто мав політичне підґрунтя — він змінив людей зсередини.
«Для мене це була перша справжня революція в житті, — зізнається дослідниця. — Вразило, що після побиття студентів дорослі не відступили — вони приєдналися. Це був рух не лише за європейський вибір, а проти знеособлення. Люди заявили: ми — не речі».
Історикиня вважає такі моменти рідкісними, а отже — надзвичайно важливими для розуміння сучасності.
Про мовні зміни і відмову від «спасібо»
Марсі наголошує: українська мова переживає трансформацію. Замість звичного «після війни» люди кажуть «після перемоги», навіть російськомовні поступово відмовляються від радянських форм — зокрема від слів на кшталт «спасібо».
«Я свідомо перестала вживати “спасібо” — навіть коли говорю російською. Це мій невеликий знак поваги», — зазначає вона.
«Історики — це медіатори»
Шор визнає: бути посередником між українською трагедією та західною аудиторією — непроста роль. Вона часто змушена переказувати історії, які їй самій важко читати — зокрема про тортури та війну. Але ця роль — не компроміс, а обов’язок.
«Історики й письменники — це медіатори. Якщо ти не пишеш про себе, то доносиш чужу історію», — каже вона. — «І щоб аудиторія відчула емпатію, потрібно говорити точно і глибоко. Інакше тебе не почують».
«Росія — це імперія без розкаяння»
На думку Марсі, одна з причин агресивності Росії — небажання подивитися на власне минуле як на імперське і злочинне. Вона вказує на відсутність осмислення сталінізму, колоніальних війн і репресій — навіть щодо власного народу.
«Путін витратив 390 мільйонів доларів на ракети лише за три години, щоб знищити Київ. Це нераціонально. Це — нігілізм. Навіть з російської перспективи має бути зрозуміло: Україна має перемогти, інакше російський народ продовжуватимуть знищувати».
«У США — пасажири Титаніка»
Розмірковуючи про майбутнє Америки, Марсі Шор не приховує страху. Вона порівнює політичну ситуацію у США з Титаніком, на борту якого пасажири не вірять, що корабель може потонути.
«Мої колеги казали: у нас демократія, у нас система. Але як історикиня я знаю — жодна система не вічна. Жоден корабель не незламний».
Після обрання Дональда Трампа у 2016 році, Марсі разом із чоловіком вирішила залишитися в США, аби боротися. Але з наближенням нових виборів та зростанням авторитарних тенденцій — вирішили виїхати.
Чи можлива розмова між українцями і росіянами?
Шор визнає — американцям складно зрозуміти бойкот українців щодо російської опозиції. Це суперечить індивідуалістичній культурі США, де важливі особисті переконання, а не приналежність до нації.
Проте вона повністю розуміє позицію українських митців. «Це як покликати Ханну Арендт на дискусію з Томасом Манном, поки триває Голокост. Вона б відмовилася — і я її розумію», — каже історикиня.
«Книжковий Арсенал — простір інтелектуального напруження»
Цього року Марсі Шор стала співкураторкою фестивалю «Книжковий Арсенал», обравши за тему фразу Юрка Прохаська: «Все є перекладом». За її словами, це питання не лише мови, а й емпатії, розуміння, солідарності.
«Ми маємо продовжувати говорити, писати, думати — навіть коли світ здається ворожим до цього. Інтелектуальна праця в часи війни — це акт спротиву. Ми маємо грати навіть у стані алієнації. Так, як ті актори, що виступали онлайн у п’єсі про білоруський протест».
Історикиня зізнається: саме в Україні зараз відбувається найінтенсивніший інтелектуальний процес у світі. Саме тут думають, шукають сенси, борються за слова. І саме тут вона хоче бути — попри все.
