В українських кінотеатрах з’явилася документальна стрічка режисера Антона Штуки «Останній Прометей Донбасу». Фільм незвичний для сучасного прокату – він майже повністю зосереджений на історії Курахівської теплоелектростанції, яка працювала фактично під вогнем. Станція розташована приблизно за десять кілометрів від лінії фронту і регулярно потрапляє під обстріли. У центрі оповіді – працівники підприємства, які намагаються підтримувати його роботу, попри руйнування і постійну небезпеку.
Історії енергетиків у фільмі перегукуються з досвідом війни, який знають тисячі українців. Після перших обстрілів на позиції під Києвом у березні 2022 року військові бачили, як до них приїжджали ремонтники ДТЕК – відновлювати пошкоджені високовольтні лінії. Після другого удару, що стався за двадцять хвилин, їхню машину було розбито уламками мін. Чи вижили ті люди – невідомо. Але подібні бригади енергетиків і далі їздять країною вже четвертий рік, іноді завершуючи роботу, а іноді гинучи під обстрілами.
Саме про таких людей і розповідає стрічка. Її героями стають працівники Курахівської ТЕС, які намагаються втримати станцію в робочому стані. Початок історії – це боротьба за відновлення блоків і підтримання енергосистеми. Завершення – евакуація персоналу і фактичне залишення підприємства після масштабних руйнувань.
У фільмі життя станції вимірюється не календарем, а відстанню до фронту. Спочатку – приблизно п’ятнадцять кілометрів до боїв за Мар’їнку. Згодом звуки війни стають ближчими. Один із працівників з гіркою іронією каже:
«Ви питали, чи будуть прильоти – п’ять штук до обіду».
За цією іронією – реальність, у якій поряд з людьми живе пес без лапи, а статистика руйнувань говорить про знищені десятки відсотків української енергетики. Курахівська ТЕС, яку після Другої світової війни відбудовували з руїн, сьогодні знову перетворюється на уламки.
Стрічка будує історичні паралелі. Сучасні кадри руйнувань поєднуються з архівними зйомками кінця 1940-х і початку 1950-х років, коли після війни станцію відроджували. Усміхнені робітники на старій хроніці відбудовують цехи і труби. Герої фільму самі проводять ці паралелі, наголошуючи, що історія повторюється і країна переживає новий виток випробувань.
Частина працівників говорить російською, і у прокатній версії фільму ці фрази озвучені українською. У розмовах звучить і запізніле усвідомлення того, що відбувається. Хтось каже, що прозріння приходить пізно, але краще пізніше, ніж ніколи. Не всі доживають до цього моменту – у стрічці згадують загиблих синів двох героїв, яким було двадцять і двадцять один рік.
Інші мешканці міста взагалі не виїхали з будинків навіть після руйнувань. Фінальні титри нагадують про тих, хто залишився жити серед розбомблених кварталів, які згодом зайняли ті самі сили, що їх і знищили.
Попри це, енергетики продовжують роботу. Вони лагодять пошкоджені системи, запускають блоки і повертають електроенергію в мережу. Саме тому у фільмі їх порівнюють із Прометеями – людьми, які несуть вогонь. Документальна камера фіксує моменти, коли звичайна професійна робота перетворюється на героїчну історію.
Коли один із блоків запускають, у кадрі лунає радісне повідомлення:
«3:04 – в мережі!»
Герої вітають одне одного, і в цей момент радість розділяють глядачі в залі. Але вже за кілька хвилин екран знову показує вибухи – один, другий, третій. Частина цих кадрів раніше не демонструвалася публічно.
У фільмі звучить думка, що атаки на енергетичну інфраструктуру можна розглядати як продовження давніх катастроф і трагедій. Руйнування Курахівської ТЕС нагадують кадри Чорнобильської зони. Дрон знімає спустошені промислові майданчики, і ці зображення мимоволі відсилають до знайомих українцям сцен з кінця 1980-х років.
Працівники станції говорять про те, що ще недавно не могли уявити такого розвитку подій. Для багатьох з них підприємство було справою життя. Тому слова «станція не працює» звучать як щось майже неможливе. Але навіть у цих умовах люди повторюють, що надія залишається, хоча камера показує зруйноване місто і фронт, який підходить дедалі ближче.
Знята Антоном Штукою картина поєднує документальність із драматизмом. Глядач бачить, як вибухи руйнують будівлі, падають труби, а працівники змушені залишати територію підприємства. Один із охоронців у кадрі зауважує, що таких руйнувань не завдавали ні німці, ні радянська армія.
Нова робота режисера продовжує тему попередньої стрічки «Обережно! Життя триває», присвяченої Ізюму. У фільмі про Курахове звучать схожі мотиви – місто, яке втратило будинки, роботу і родини. Один із мешканців говорить, що його «звільнили від усього».
У підсумку «Останній Прометей Донбасу» постає не лише як хроніка війни. Це також свідчення людської стійкості. Стрічка показує боротьбу без зброї – через роботу, відповідальність і спробу зберегти світло там, де навколо панує руйнування.
