Два ресурси цікавлять Росію в Україні – діти та історія. Про це заявив Олександр Алфьоров, новий очільник Українського інституту національної пам’яті, який нещодавно повернувся з фронту до цивільного життя. Сьогодні він формує політику пам’яті, але працює у реаліях війни, полярних оцінок минулого і болісних дискусій про майбутнє.
Лід, короткий і точний. Саме так Алфьоров звик розставляти акценти – як історик, як офіцер, як державний діяч.
Військові кладовища: політика, земля і біль
Питання меморіалізації нової війни в Україні набуло гострого характеру: Національне меморіальне військове кладовище опинилося під забороною через рішення Верховного суду. Відтепер локацію доведеться шукати заново – згідно з міжнародними нормами щодо захисту лісів.
Алфьоров не приховує розчарування:
“Кладовище як об’єкт не входить в наше підпорядкування, але нам важливо, щоб воно було. Лише так можуть бути задіяні інструменти меморіалізації. А де воно розташовується – це вже не настільки важливо. Переконаний, що де б не розмістили – буде скандал за землю.”
Держава має знайти баланс із законом і суспільством. Сам Алфьоров зізнається: бракує голосу самих військових у цих питаннях, і ця “тиша” болить особливо гостро.
Декомунізація і дерусифікація: хто стоїть за пам’ятниками?
Попри тисячі перейменованих топонімів і демонтованих монументів, декомунізація не завершена. Процес гальмують місцеві політики й консервативний електорат. Найбільш дискусійними залишаються пам’ятники учасникам Другої світової війни та діячам, які балансували між українською і радянською ідентичностями.
Алфьоров підкреслює:
“Тут не можна вмикати вуличну оптику: давайте приберемо всі пам’ятники по Другій світовій війні – тоді Путін буде правий: ‘Вони – нацисти’.”
Водночас постає нова хвиля дерусифікації. Законодавство намагається визначити, хто є “носієм імперської культури”, а хто – частина української історії, навіть якщо працював у російській чи радянській системі.
Усе складно: походження не завжди означає політичну позицію, а винятки можливі – за внесок у науку або культуру.
Польща, Волинь і історичні рани
Українсько-польський діалог про минуле залишається емоційним. На думку Алфьорова, Волинська трагедія – частина польського “гранд-наративу”, їхнього національного болю.
“Для більшості українців це лише локальний епізод історії, а для поляків – фундаментальна частина ідентичності. Ми можемо дискутувати про цифри, але це не буде сприйнято. Це біль нації.”
Україна погодилась на ексгумації, польська сторона вручила Зеленському багатотомник з іменами жертв. Алфьоров переконаний, що лише діалог і співпраця допоможуть знизити напругу. Попереду – спільний конгрес істориків, де спробують оцінити тисячоліття співжиття двох народів.
Чи можлива нова оптика історії?
Алфьоров закликає відмовитися від спрощених схем: у кожної трагедії – багато шарів. Українці і поляки воювали разом, воювали одне проти одного, пережили імперії, революції, світові війни.
“Не справа воювати з мертвими”, – переконаний історик. Справжній діалог – це не змагання в звинуваченнях, а шлях до порозуміння і визнання складності минулого.
Українсько-ізраїльський вимір: стереотипи й перспективи
Російська пропаганда активно використовує тему українського антисемітизму, але Алфьоров наголошує: історія доводить протилежне. Міністерство єврейських справ існувало в Українській народній республіці раніше, ніж у багатьох інших країнах. Усі єврейські погроми імперської доби були спровоковані саме російськими радикалами.
Нещодавно відкрито меморіал жертвам Голодомору в Єрусалимі, а діалог із Яд Вашемом триває, щоб ім’я митрополита Шептицького було визнане серед Праведників народів світу.
Геноцид XXI століття: сучасний Київ без тепла і світла
Під російськими ударами, у холоді та темряві, Київ переживає гуманітарну кризу. Алфьоров не вагається у термінах:
“Ця війна має ознаки геноциду проти українців. Росіяни свідомо атакують цивільне населення і цивільну інфраструктуру… Викрадення дітей і спроба перетворити їх на манкуртів – характерні імперські дії.”
На думку очільника Інституту нацпам’яті, сьогодні Україна для Росії важлива лише у двох вимірах: як історичний ресурс і як джерело дітей для виправлення демографічної ситуації.
- Українська земля їм нецікава без нафти чи діамантів.
- Кавуни, родовища, навіть культура – на другому плані.
- Головне – контроль над історією і дітьми, які можуть стати “новими росіянами”.
Алфьоров упевнений: росіяни вже зробили висновки з історії минулого століття. Тепер їхня мета – повне знищення української ідентичності, а не створення “нової УРСР”.
Фінальний акорд цієї розмови – заклик пам’ятати власну історію і не дозволяти ворогу її переписувати. Саме від цього залежить майбутнє не тільки України, а й цілого регіону.
