У шість років вона вже знала, де шукати їжу, якщо вдома порожньо. У підлітковому віці – як тікати від сварок і принижень. Сьогодні Зоя Власенко – акторка, мама двох доньок і жінка, яка пройшла шлях від дитячого виживання до власної родини та сцени.
Її історія – не про диво. Вона про довгі роки самотності, страху, втрат і людей, які інколи з’являлися саме тоді, коли без них не вижити.
Коли дитинство закінчується надто рано
Маму Зоя майже не пам’ятає. Вона померла, коли дівчинці було чотири роки. Батько працював будівельником і часто зникав у довгих відрядженнях. Поки його не було, маленька Зоя жила у родичів.
У півтора року вона ледь не загинула: впала в каструлю з окропом, у якій виварювали білизну. Лікарі не вірили, що вона виживе. Частину шкіри пересадили від матері.
Після смерті мами ніхто толком не знав, що з нею робити. Батько повернувся, коли час було йти до школи. І тоді почалося інше життя – з алкоголем, чужими людьми в квартирі і постійним страхом.
Дім, у якому не було безпеки
Батько пив усе більше. У квартирі з’являлися незнайомці, які курили, пили, спали просто в коридорах. Їжі не було.
“Я вже в шість років мала розуміти, як знайти їжу. Я лазила по кишенях у цих людей, щоб купити собі мівіну”, – згадує Зоя.
Коли батько напивався і не міг відчинити двері, дівчинка сиділа під ними на килимку. Сусіди боялися цієї родини, але інколи приносили їй їжу в пластикових мисках для котів.
Іграшка, якої вистачило ненадовго
У Зої майже не було іграшок. Вона вигадувала ляльок із квітів і сірників. Одного разу сестра привезла їй фіолетового м’якого слона.
“Коли в квартирі є тільки пляшки й сигарети, то ця іграшка здається дивом”, – каже вона.
Слон пробув у неї недовго – його подарували іншим дітям. Але той короткий час запам’ятався на все життя.
Втечі від сварок
Коли батько почав жити з іншою жінкою, здавалося, що з’явився шанс на нормальну сім’ю. Але він знову пив, бив, влаштовував скандали. Зоя бачила це і щоразу хотіла втекти.
“Як тільки була сварка, я брала речі й тікала. Мене трясло від будь-якої напруги”, – говорить вона.
Після розриву вони знову повернулися у стару квартиру – до пляшок, чужих людей і безладу. У підлітковому віці Зоя почала фарбувати волосся, тікати з дому, потрапляти в погані компанії.
Школа як місце страху
Вона змінила п’ять шкіл. Діти були жорстокі: обзивали, штовхали, клали в сумку дохлих тварин.
“Вони кричали: «Бомжиха!» А я збирала їжу, щоб віднести татові”, – розповідає Зоя.
Вона доїдала за іншими в шкільній їдальні, ховала котлети й кашу в пакет і несла додому – батькові й котам.
Театр як порятунок
У сім років Зою привели в безкоштовну театральну студію. Вона закохалася в цей простір одразу.
Тут її не боялися. Тут її приймали.
“Керівниця студії створила атмосферу, де просто треба допомагати людям. Ця магія мене врятувала”, – згадує вона.
Діти приносили їй їжу, батьки давали одяг. Узимку її по черзі забирали жити в різні родини.
Життя між чужими домівками
Вона жила у подруги Лесі, де смажили картоплю і ділилися останнім. У Тані – де вперше побачила комп’ютер і відчула запах іншого життя. У керівниці студії – де хотіла залишитися назавжди.
“Я хотіла бути для неї дочкою. Дуже хотіла”, – каже Зоя.
Кожен раз, коли треба було йти, їй здавалося, що серце розривається. Вона вчилася бути зручною, щоб її не прогнали.
Страх інтернату
Соціальні служби приходили додому, фіксували умови. Вибір був жорсткий: опіка або інтернат. Зої пропонували написати відмову від батька.
Вона не змогла.
“Я боялася, що мене зачинять у клітці, де багато дітей і ніхто не потрібен”, – говорить вона.
Їй здавалося, що навіть з батьком, попри все, у неї є свобода.
Ліцей-інтернат і знову втечі
У дев’ятому класі її віддали в ліцей-інтернат. Там була їжа і нормальна кімната. Але Зоя все одно тікала до батька. Вона не вміла жити в спокої.
Смерть батька і дорога в нікуди
Коли Зоя вступила до театрального коледжу, батько пишався нею і обіцяв платити за навчання. Але в першому семестрі він помер.
Їй було 17. Після похорону бабуся й дідусь кликали її жити до себе. Вона відмовилась – бо театр був її сім’єю.
Вона їхала в маршрутці в невідомість, але люди з театральної студії зустріли її на вокзалі і забрали до себе.
Люди, які не дали впасти
Вони годували, одягали, підтримували. Але згодом сказали, що їй треба шукати інше місце. Вона не змогла повернутися в недобудований будинок, де помер батько.
Зоя зникла з навчання на два місяці. Їй зателефонували з коледжу:
“Ми зробимо все, щоб ти вчилася. Але повертайся”, – сказав викладач.
Одногрупники і їхні батьки погодилися допомагати їй оплачувати навчання. Просто так.
Любов до батька, яким би він не був
Вона не шкодує, що залишалася з батьком.
“Який би не був – він для мене все одно найкращий у світі”, – каже Зоя.
Він завжди приходив на її вистави, навіть п’яний, приносив квіти з клумб. Одного разу плакав і казав, що дуже її любить. Вона тоді не змогла відповісти. І досі про це шкодує.
Свобода замість клітки
Вона вірить, що їй пощастило – не потрапити в інтернат. Бо мала свободу, хоч і жила в жахливих умовах.
Театр став її точкою опори. Дав крила.
Сьогодні
Зоя – акторка, мама двох доньок, дружина військового, який пішов добровольцем. Вона має роботу, друзів і життя, про яке колись могла тільки мріяти.
“Я мріяла бути мамою. І тепер знаю, яке це щастя”, – каже вона.
Вона бажає кожній родині мати власну дитину – або ту, яку можна врятувати. Але тільки в любові, добрі й затишку.
Її історія – це не про жахи минулого. Це про те, що навіть у найтемнішому дитинстві може народитися світло. Якщо поруч хоча б хтось не відвернеться.
