У Києві завершився 16-й Одеський міжнародний кінофестиваль, що тривав з 24 вересня по 4 жовтня. Головний приз фестивалю, статуетку «Золотий Дюк» за Найкращий європейський повнометражний фільм, отримала команда стрічки «Шість днів навесні» режисера Жоакіма Лафосса, створеної у копродукції Франції, Люксембургу та Бельгії.
Українська сенсація тижня – дебютний науково-фантастичний фільм Павла Острікова «Ти – космос». Стрічка здобула Гран-прі за підсумками глядацького голосування, а також спеціальний диплом Міжнародного журі. Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський у підсумковому огляді назвав цю перемогу історичною для нашого кіно.
У Національному документальному конкурсі переміг фільм «Простий солдат» Артема Рижикова та Хуана Каміло Круса – потужна особиста історія про шлях цивільної людини на фронт і повернення до камери вже з досвідом трирічної війни. Саме ця робота, за відгуками залу, стала одним з найемоційніших показів форуму.
По тональності фестиваль балансував між легкістю й роздумами. Емоційну вершину радості забезпечила іспанська комедія «Las delicias del jardín», яку програмний директор Алік Шпілюк пропонує перекладати як «Садові смаколики». Фернандо Коломо – режисер і виконавець головної ролі – зібрав дотепну, по-вудіалленівськи грайливу історію про художника, який прагне переосмислити «Сад земних насолод» Босха, але натомість знаходить молодість від життя – нову музу, шанс порозумітися з сином і повернення до слави. Це смішне кіно без грубого реготу, з нервом темпераментного героя, що зводить іронію та самоіронію в тонку комедію характерів.
Назад на землю глядачів повернула польська драма Марії Збонської «Це не мій фільм». Камерна подорож пари зимовим узбережжям Балтики перетворюється на терапевтичну прогулянку краєм прірви. Режисерка, відзначена національними нагородами, болісно точно розкладає на молекули співзалежність, зневагу і спроби порятунку кохання. Напруга між героями тут – як зіткнення двох підрозділів, а катарсис у фіналі несе рідкісну чесність.
Ще один сильний акорд – «Під сірим небом» Мари Тамкович. Хоч стрічка знята у Варшаві, за духом вона білоруська – про 2020 рік, репресії, арешти, зламані долі. Прототипами героїв стали журналістка Катерина Андрєєва та її чоловік Ігор Ільяш. Побутова оптика, стишені розмови і відчуття постійного подиху в потилицю створюють хроніку життя під катком диктатури. Картина відлунює європейським «спостерігачам», що звикають до чужого болю, і нагадує – тюрма поруч, а байдужість має ціну.
Українська програма видалася контрастною. Деякі проєкти з європейського конкурсу – як «Вічник» Івана Ніколайчука чи «Донька» Єгора Олесова – критикували за незграбні сценарні рішення та режисуру. На цьому тлі «Ти – космос» Острікова виділився як рідкісний випадок жанрової цілісності. Космічний далекобійник з Хмельницького, що вивозить радіоактивні відходи до супутника Юпітера, існує між комічним і трагічним – самота, суржик, шахи з бортовим комп’ютером Максимом, і раптом – лист від живої людини, ще й з жіночим голосом французькою. Візуально стрічка демонструє недосяжний досі в Україні рівень CGI, а драматургічно – акуратний баланс без перенасичення й провисань. Прем’єра в українському прокаті анонсована на 20 листопада – реліз, на який варто чекати.
Докпрограма розкрила ще кілька важливих інтонацій. «Гра на перехоплення» Володимира Мули про Олімпійську збірну з футболу – нерівна робота, місцями з претензіями до озвучення і ритму, але з потужними монтажними римами, коли гол у Парижі перегукується зі збитим «шахедом» під Києвом, а коментар французького репортера – з кадрами зруйнованих українських стадіонів. «Друге дихання» Марії Кондакової, зняте оператором Сергієм Михальчуком, який четвертий рік у лавах ЗСУ, вразило візуальною майстерністю та винахідливою оптикою – проєкт, що поєднує форму і сенс.
Найбільше овацій зібрав «Простий солдат». Рижиков – оператор, що став бійцем 130-го батальйону, – знімав себе і побратимів від Ірпеня до Харкова та Куп’янська, від поховань друзів до власного вигорання. 900 годин матеріалу перетворилися на чесну, місцями навіть кумедну, але вкрай болісну історію дорослішання. На сцену після показу вийшов інший Артем – схудлий, стоїчний, з мінорним вироком кіно як «розвазі» поруч із війною. Зал не погодився – і саме тому, що його фільм виявився необхідним, зрозумілим і дуже особистим. Автор пообіцяв продовження, щоб зафіксувати шлях загиблих і живих.
Загалом за десять днів фестиваль показав 113 фільмів – другий рік поспіль у столиці. Форум водночас інтегрував Україну у світовий контекст і повернув світ до української реальності. Тут від святкового «садового» смаку іспанської комедії – до хроніки білоруського страху, від космічної оди Острікова – до фронтових записів Рижикова. Кіно нагадало, що розважати і змушувати думати – не взаємовиключні місії. Особливо тоді, коли країна воює і записує свою історію не лише в зведеннях, а й на екран.
