Наприкінці червня у Берліні на фестивалі Performing Exiles відбулася прем’єра вистави «Confronting the Shadow» («Робота з тінню»), яку створили у співпраці Театр на Лівому березі Дніпра і Berliner Festspiele. Над постановкою працювала режисерка Тамара Трунова разом із командою українських акторів. В інтерв’ю вона розповіла про роботу над виставою, виклики українського театру у воєнний час, дипломатію на сцені, феміністичну перспективу і власну «невидимість» у чужих очах.
Прем’єра в Берліні і сенси «Роботи з тінню»
Тамара Трунова — одна з небагатьох жінок, що керує державним театром в Україні. Вона головна режисерка Театру на Лівому березі, де, за її словами, завжди намагається шукати нові форми та глибини для спільної роботи з акторами. «Confronting the Shadow» — це вистава, створена методом devised theatre: тут немає класичного драматургічного тексту, замість нього — діалоги, ідеї, проживання досвіду кожного з учасників.
«Я хотіла, щоб у цій роботі народжувалися тіні — у кожного свої, — розповідає Трунова. — Ідея виникла ще під час співпраці з Goethe-Institut, і поступово з нотаток, диктофонних записів, розмов і спостережень за собою та командою утворився текст, який став основою для репетицій». Основна тема — зникнення, відсутність: себе, країни, авторства, культури, особистої історії. Це пошук меж, у яких тінь все ще лишається з нами навіть після втрати чогось чи когось.
Український театр у світі: між амбіціями та викликами
Вистава «Робота з тінню» створювалася для німецької сцени, але може змінюватись і адаптуватися під іншу аудиторію. У планах Трунової — нові постановки і пошук інституцій, які готові до експериментів та діалогу. Проте вона відверто говорить про кволість культурної дипломатії України, відсутність системної підтримки і те, що обміни з європейськими театрами часто тримаються на особистих ініціативах, а не на державній політиці. «Зараз культурний діалог — це суцільні випадковості. Український театр якось опинився на маргінесі, але поки немає цілісного запиту зсередини на зміну цієї ситуації», — каже вона.
Чи є «театральний ренесанс» і хто його творить?
На думку режисерки, відродження театру часто перебільшується. «Ренесанс — це питання, що відроджується. Я бачу радше консервування старого, ніж вибух нового. Усі цитують Курбаса про театр завтрашнього дня, але живуть у парадигмі Гната Юри. Театр має бути таким, якого потребує завтрашнє суспільство — зрілим, відповідальним, сміливим», — говорить Трунова.
Вона наголошує, що театр зараз — це зона ризику, де важливо чесно працювати зі складними темами, не вдаючись до «закрасивлення» дійсності чи втечі у гарний вигаданий світ. «Ми досі боїмося ставити собі питання — хто ми? І війна часто підштовхує до спрощення і кліше».
Жінки в українському театрі: видимість та маргінес
Трунова відверто визнає: «Театр в Україні — це чоловічий світ. Головних режисерок можна на пальцях перелічити. Навіть якщо ти залишаєшся в цій системі, то все одно перебуваєш на маргінесі, у спеціальній маленькій кімнаті для режисерок».
Змінити цю ситуацію, на її думку, можна лише довгим і терплячим перебуванням у професії, власним прикладом, і якщо з’явиться реальний запит на зміни від самої системи. Водночас вона підкреслює: будь-які зміни вимагають втрат і готовності вийти зі звичних умов.
Війна, дефіцит людей і право на власну тінь
Повномасштабне вторгнення ще більше загострило кадровий дефіцит у театрах: частина митців виїхала за кордон, багато пішли воювати. Трунова зізнається: їй бракує людей не лише з команди, а й тих, хто поїхав і навіть кого вона не знала особисто. «Зв’язок із цими людьми вже фактично розірваний, і треба встигнути його перехопити. Я знаю, чому вони мені потрібні, і театр відчуває цю нестачу щодня», — зазначає вона.
Трунова впевнена: кожен має право говорити про війну на сцені — питання тільки у щирості, якості дискусії та мотивації. Вона наголошує, що її патріотизм — це не лише присутність в Україні, а й готовність ризикувати своїм місцем заради складних, чесних постановок. «Я готова не ставити закордоном, якщо моя вистава видасться надто радикальною. І для мене це — прояв патріотизму».
Чи можливі зміни?
Режисерка переконана: запит на зміни має виходити від гравців системи. Вона сподівається, що нові покоління не зупиняться на вузькому колі готових рішень, а розширять простір для експерименту і складних тем. Проте наразі система обирає шлях мінімальних ризиків і безпечних сценаріїв.
«Я — не лікар театру. Я кожного разу провокую себе і команду шукати нові території, де ще не була. І мені пощастило, що поруч збираються люди з такими ж запитами», — підсумовує Тамара Трунова.
