26 лютого в український прокат виходить стрічка Джима Джармуша “Батько мати сестра брат” – фільм, який приніс режисерові Золотого лева Венеційського кінофестивалю 2025 року. Перемога гучна, але сама картина залишає по собі відчуття дивної недомовленості.
Нова робота живого класика американського інді-кіно намагається говорити про родину – тему, до якої Джармуш майже не торкався напряму. І саме тут його фірмовий мінімалізм раптом починає працювати проти нього.
Тріумф Джармуша у Венеції здивував навіть прихильників режисера. Критики сходяться на думці: “Батько мати сестра брат” – не провал, але й не фільм, який визначатиме пізній етап творчості автора.
Ситуація нагадує інший фестивальний прецедент. У 2024 році Золотого лева отримав Педро Альмодовар за “Сусідню кімнату” – стрічку, яку сприйняли радше як нагороду за кар’єру, ніж за конкретний фільм. Історія з Джармушем виглядає подібно.
Це особливо контрастує з попередніми роботами режисера. “Патерсон” 2016 року вважають пізнім шедевром, тоді як зомбі-комедія “Мертві не помирають” у 2019-му сприймалася як легковажна забаганка майстра. Нова стрічка опинилася десь посередині – статусна, але без внутрішнього прориву.
Джим Джармуш – режисер емігрантів, одинаків і людей поза системою. Родина ніколи не була центральною темою його кіно. Навіть у “Дивніше, ніж в раю” родинні зв’язки слугували лише фоном для розмови про кризу ідентичності.
У “Батько мати сестра брат” режисер уперше виносить сім’ю в заголовок. Але підхід залишається формальним. Джармуш не аналізує стосунки, а лише фіксує їх відсутність.
Фільм складається з трьох новел, стилістично споріднених із “Ніччю на землі” та “Кавою і цигарками”. Однакова структура, повторювані мотиви, мінімум дії – усе це знайомо. Проблема в тому, що цього разу за формою не стоїть новий сенс.
У першій частині “Батько” брат і сестра приїздять до свого батька-пройдисвіта. Вони бачаться раз на рік. Чаювання коротке, розмова формальна, обійми наприкінці виглядають вимушеними.
У другій новелі “Мати” дві доньки так само раз на рік навідують свою консервативну маму. Сцена майже дзеркалить попередню – ті самі паузи, та сама незручність, ті самі спроби підтримати контакт, який давно не працює.
Джармуш використовує повтори свідомо, але тут вони не поглиблюють історію. Розмови про воду, однакові годинники Rolex, підлітки-скейтери в слоу-мо виглядають радше механічними маркерами стилю, ніж живими деталями.
Лише фінальна частина фільму змінює інтонацію. Брат і сестра востаннє приходять у квартиру померлих батьків. У помешканні – порожні стіни, решіткаті спогади, пакунок із фотографіями та підробленими документами.
Ця історія перегукується з новелою “Близнюки” з “Кави і цигарок”, але без відкритого конфлікту. Герої не сваряться і не намагаються з’ясувати, хто вони. Вони приймають невизначеність.
Саме тут Джармуш доходить до своєї максимальної глибини у фільмі. Родина постає не як зв’язок між людьми, а як особистий архів.
Дім у цій логіці – це не простір і не стіни, а:
- альбом із фотографіями;
- спогади про місце, якого вже немає;
- склад із речами;
- брат або сестра, якщо пощастило зберегти близькість.
Але навіть ця ідея не розгортається повноцінно. Фільм обривається там, де міг би почати справжню розмову.
Візуально “Батько мати сестра брат” бездоганний. Костюми вишукані, кадри меланхолійні, натурні зйомки нагадують роботи Хон Сан Су. Проте образи не працюють так, як у раннього Джармуша.
Режисер, якого люблять за цитатність і самоповтори, цього разу ніби застрягає в одному жесті. Сцени зі скейтерами повторюються знову і знову, але не набувають нового значення.
Акторський склад виглядає вражаюче, але не рятує ситуацію. Коли персонажі прописані схематично, навіть сильні актори змушені існувати в межах ескізу.
Найяскравішою у фільмі виявляється Вікі Кріпс – не через зовнішні атрибути, а завдяки точній і стриманій грі в нетиповій для себе ролі. Решта ансамблю виглядає радше частиною концепту, ніж живими людьми.
Фільм знятий за підтримки бренду Yves Saint Laurent та стримінгу Mubi – і це відчувається. Стрічка виглядає як дорога подарункова платівка, яку приємно мати, але до якої рідко повертаються.
Показовою стає сцена з першої новели. Герой, не знаючи, як допомогти батькові, привозить йому гроші та корзину зі спагеті й соусом маринара. Жест правильний, але поверховий.
У цьому епізоді фільм ніби проговорює власну метапозицію. Джармуш відчуває, що зі світом щось не так, але може запропонувати лише красиво запаковану вечерю.
Він готує смачну і вишукану пасту. Але в момент, коли від нього чекають книги, цього виявляється замало.
